Війна поділила моє життя на дві половини: до 2014 року і після. Дуже добре знаю день, час, коли це відбулося. Це 26 травня 2014 року, коли я повинна була поїхати на опанування кандидатської дисертації у Харків. Мене дуже попросили приїхати, а 26 травня уже розпочалися бойові дії на території аеропорту.

Мені треба було виїжджати, а я боялась, бо по телебаченню говорили, що горить і вокзал, і ще відбуваються військові дії на території аеропорту. Але мене дуже просили приїхати, мій чоловік тоді сказав: «Я поїду спочатку сам подивлюся, а потім тобі зателефоную, чи їхати тобі чи ні, яка там ситуація».

Він мені зателефонував і сказав: «Вокзал не горить, але людей повно. Якщо тобі потрібно, то приїжджай, тобто поки що все працює, потяги ходять». Я і поїхала. Це був перший вечір, коли постійно «співала» зброя. І це був якраз той день, коли для мене почалася війна.

З серпня я повинна була працювати в приймальній комісії університету. Я приїхала десь об 11 годині. Я мешкаю в Петровському районі. Ледь встигла привезти себе в порядок, як розпочався обстріл з мінометів. Моя п’ятиповерхівка ходила ходором і ми не знали, що робити: вибігати на вулицю чи знаходитися в будинку. Було  дуже  страшно! Постраждали будинки поруч, тобто все це було уже не по-дитячому, калатало серце,  реально були такі обстріли мого житлового будинку.

Ми жили в постійному стресі. Повибивало світло, а в тебе, наприклад, холодильник повністю забитий харчами, а це літо, спека. То бігаєш з торбами до родичів чи знайомих, в кого є світло.

У чоловіка батько з матір’ю мешкають в своєму будинку, і в них був погріб бетонний, ще 60-х років. Так ми сиділи там, коли були обстріли.

Я свою п’ятиповерхівку блочну, хрущовку, дуже лякалася. Там була така акустика, якщо десь працювала зброя, то все чутно. І в мене так стоїть будинок, якраз звук йде через нього. Якщо мама мешкала в цегляному будинку, і він стояв, як би то по діагоналі, то в неї не так чутно було. А в мене блочний дім, і стояв якраз настільки незручно в тому плані, що акустика,  як ото в тебе дома стріляють.

Тому ми взагалі думали тільки, як вижити, як нагодувати сім’ю, як їздити на роботу, бо працювали і я, і чоловік в шахті. Ми жили в якомусь такому Армагеддоні.

Мій дім залишився в Донецьку. Я у Вінниці. Потім приїжджала, дивилася, в якому стані все знаходиться,  я боюсь там навіть ненадовго затриматися, страх долає.

Але від чоловіка я чула більш страшні історії. Він працював на шахті, що виходила на Стару Михайлівку, де взагалі бойові дії ідуть безпосередньо. І шахтарі (так виробництво побудоване) повинні виїхати саме в тому місці, де йде війна. Закінчується зміна, шахтарі виходять на гора, і не знають, що їм робити. Бо іде бій на териконі. Шахтарі не знали, куди їм бігти: на автобус, щоб від’їжджати, чи в шахту, щоб можна було перечекати, коли бій завершиться.

Ця робота завжди вважалась ризикованою. А тут мало того, що тебе може в шахті вбити, то виходиш на поверхню, а там обстріли.

У мене багато рідних похилого віку з глузду з’їхали чи померли в зв’язку з тим, що втратили розум.

Я не бачу свого життя без університету, це частина мого життя. Робочий день – третина нашої активної частини доби, для мене робота багато значить. І коли захопили нашу раду університету, я зрозуміла, що треба звільнятися. 30 вересня 2014 року забрала свою трудову книжку, одна із перших на кафедрі. Для мене це був певний крок. Що далі – складно було і уявити, треба було вчитися раду собі давати.

Університет переїхав до Вінниці, і я переїхала теж. У моєму Петровському районі військові дії набули широкого масштабу. Я і до того вже розуміла, що в мене дитина два роки, ну не можна її вкладати спати, коли «Гради» б’ють, бо це вже взагалі переходить всі межі.

Треба було вирішити, тому я забрала дитину і місяць знаходилась у Вінниці сама з нею, а потім уже на Новий рік вся сім’я переїхала. Мій старший син переїхав, я його відправила вчитися в Харкові, тому що його Донецький інститут залізничного транспорту вже бомбити почали.

Да, тяжко-важко, але колеги і  керівництво університету в Харкові йшли нам на зустріч, відразу організовували сину гуртожиток, оформили на навчання.

Все відбувалось швидко і глобально. Півроку це було дійсно повністю зміна життя тебе, твоєї родини, але якось одне за одним проблеми вирішувались. 

Треба подякувати вінницьким власникам кафе, які нас терпіли, тому що нам нікуди було подітися – тільки у кафе ми могли працювати разом. Ми там гомоніли, пили каву і вирішували свої перші стратегічні завдання. Наприклад, як нам прилаштовуватися в новому навчальному році, бо якась частина студентів та викладачів залишилася в Донецьку, якась перереєструвалася у Вінницю. Багато було організаційних питань.

Вінниця – одне з найкомфортніших міст. Ми вже сім років тут прожили, моя дитина більше вже вінничанин, тому що життя бере своє. Плюси і мінуси тут є, плюси, мінуси і там були. Це життя.

Я не можу не думати про дім, там знаходиться житло, там батьки.

Я б дуже хотіла, щоб мої діти могли почуватися впевненими в своїй країні, в роботі, в армії, в навчанні. Я є щасливою людиною. Я змогла підвищити свій рівень кваліфікації, подивилася на багато речей іншими очима. Взагалі переїзд в інше місто, поява молодого колективу, бо в Донецьку залишились пенсіонери, це добре. Ми стали дуже креативними. Ті, хто виживають, стають сильними. Цікаво, що навіть за відсутності матеріально-технічної бази сам колектив робить прориви, інновації.

Ніколи не думала, що так може бути! Я бачу не мрії, а цілі. Але живу не самою метою, а процесом.

Життя показало, що матеріальне можна забрати миттєво. Ми приїхали сюди лише з двома комп’ютерами, все інше залишилось у Донецьку.

Так, тут маленька зарплата, немає житла. Але ще раз говорю: ми дякуємо Богу за те, що забрав матеріальне, а не життя чи здоров’я.

Якщо буде війна, я уже не боюся зірватися з місця, поїхати кудись і розпочинати все заново.