Іван, 9 клас, Рижавка (Вінницька обл.)

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року… Ця жахлива дата закарбувалася у свідомості кожного українця. Це початок страждань, смутку, втрат, непередбачуваних ситуацій… Пам'ятаю слова матері: «Пролунав перший вибух». З того моменту все змінилося. У село почали приїжджали люди із Донецької, Херсонської областей. Шукали прихисток у тих будинках, які роками стояли самотиною.

Сельчани допомагали хто чим міг: приносили ковдри, подушки, одяг, продукти харчування. Чоловіки записувалися у загони самооборони, йшли добровольцями захищати рідний край.

Війна – це страшне випробування, яке приносить багато болю і страху. І абсолютно нормально відчувати розпач, хвилювання та інші складні емоції, коли хтось із близьких іде на фронт. Я пам'ятаю, як ми збирали речі для вітчима, не знаючи, чи повернеться він додому живим. Матір хвилюється, сестричка-першокласниця взагалі нічого не розуміє, все запитує, куди їде татко.

Вечір. Дощить. Телефонний дзвінок. Батько повідомив:

«Синку, я йду воювати, аби ти жив у вільній, незалежній державі».

Найрідніші, найближчі люди стали на захист мого майбуття.

Кілька учнів гімназії поїхали відпочивати у Карпати безкоштовно. Вони є дітьми батьків, які воювали чи воюють. У мирний час вони могли це зробити разом із ними. Мабуть, це їм плата за їхні страждання, переживання, хвилювання.