Віктор Нейсало, 8-б клас, Івано-Франківський ліцей №3
Вчитель, що надихнув на написання есе — Дубей Галина Йосипівна
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у 4 класі. Вчителька перед початком нам на уроці розповідала, що може бути війна, ми вдома говорили, але не вірили. Сміялися, бо мала бути перевірка сирени в Миколаєві, але її не було. А хотілося почути хоч раз у житті сирену, бо цікаво…
Війна почалася без сирени, мама мене підняла вночі і зляканим голосом сказали: «Вітюшка, вставай!». Я відразу підскочив: «Війна?» «Так, бери свої речі і вибігаємо, 5 хвилин на збори, бо ми вже виїжджаємо».
Далі було три тижні в підвалі, без світла, опалення. Біля аеропорту «Миколаїв». Пам’ятаю, як я питав часто: «Ми виживемо?».
І пам’ятаю було дуже холодно, ніяк не можна було нагрітися.
Коли ми з дядьком Юрою приїхали у Івано-Франківськ, у мене нічого не було, якийсь одяг купили в секонді, для школи — в магазині. Перші місяці я думав, що повернусь додому, до свого класу. Але восени наш клас розформували, школу вдома розбили і я вирішив піти у офлайн школу Івано-Франківська. Потроху я почав ходити на різні заняття, найбільше мені сподобалися заходи, пов’язані з психологією. Я побачив, що є і інші діти, яким важче, набагато важче, ніж мені. Але
вони трималися і я вирішив триматися, мені раз чи два вистачило сміливості сказати: «Як же ж мені сумно! Це так важко! Як я хочу додому! Як я хочу миру!». І мене вислухали, підтримали. Я не один такий!
Час іде, я малюю малюнки про перемогу, шукаю наступні заняття, де ми можемо поділитися з іншими своїми переживаннями. Мені часто кажуть, що я вмію слухати. Колись мене теж вислухали і це дало мені можливість жити далі.
Найголовніше, що я усвідомив, що поділитися своїми думками – це важливо. Навіть, якщо їх ніхто не почує.
Отаке звичайне есе звичайного хлопця.
Вітя, 13 років.