Наталя Григорівна Кордюк, вчителька Червонозабійницького ліцею Глеюватської сільської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

На миргородському залізничному вокзалі було людно. О п’ятнадцятій сорок двадцять третього лютого 2024 року прибувало два потяги інтер-сіті: один — на Київ, інший — на Харків.

Розгублена вчителька, яка поверталася після санаторно-курортного лікування до Кривого Рогу через Київ, переплутала номери колій, а пані Тамара, яка їхала до Харкова, допомогла їй пройти на перон київського напрямку.

Наталя посміхнулася Тамарі:

”Їдьмо на Київ!”А та відповіла: “У Харкові моя доля”.Чи могла Тамара знати, які криваві події розгорнуться у Харкові через декілька годин?

Декілька годин Наталя перебувала у затишному кутку біля виходу на тринадцяту колію. Поруч плакав хлопчик, якого не могла стищити матуся.

Наталя-вчителька взяла свій блокнот та ручку і почала малювати хлопчикові звірят. Малий торкав сині образи киці, зайчика, намагався відкрутити колесо у намальованої вантажівки, а затим схилився на мамине плече, та й задрімав.

О двадцятій п’ятнадцять Наталя пішла на перон фірмового потяга Київ_Кривий Ріг, а мама із сином лишилися чекати поїзд на Маріуполь. Ніч з 23 на 24 лютого у купе була неспокійною. Матуся з маленькою донькою, які поверталися з італійського курорту, безуспішно намагалася зателефонувати чоловікові... Пані Наталя розказувала історії з життя, а молода пані, приклавши дитя до грудей, стала розважливішою, а десь о другій ночі їй зателефонував чоловік — були негаразди зі зв’язком.

О п’ятій ранку Наталі у вайбер написав чоловік: “Як ти?” Здивовано-схвильована жінка написала: “Все ОК”

А о шостій ранку поважна вчителька приїхала у війну...

24 лютого в обід вони з чоловіком вже несли на пункт збору допомоги військовим теплі речі, металевий посуд та овочі з погреба.

А далі Наталя читала уроки — з перших днів війни відкрила у фейсбуці закриті групи для класів математики, викладаючи ефіри з найбільш важливих тем. Не всі колеги поставилися до цього з розумінням, бо робили невчительську роботу...

А Наталя думала про дітей... Завжди. І в мирі, і у війні.

Потім вона запропонувала дітям передавати зошити з виконаними роботами. Всі онлайни двадцять другого року були з дешевенького телефону на 16 гігабайт.

Війна подарувала ще одне дорогоцінне дитя війни. З березня 2023 року вона розривалася між роботою та молодою сім’єю доньки, чоловік-лікар якої перебував на офіцерських курсах у Києві.

Тепер, тримаючи на руках маленьку Василинку, бабуся Наталя розказує Василині: “Я просто навчаю дітей, онучечко”

...Так, пані Наталя — це я, вчителька математики з 1988 року, яка має інклюзивні потреби вже двадцять шостий рік. І тихо мріє про планшет.

Дякую, що прочитали!