Я проживаю в місті Білозерське Донецької області. Мені 64 роки, працювала у вугільній промисловості диспетчером по залізничним перевезенням. Два роки тому помер мій син, йому було 45 років,  а на другий день війни помер чоловік. Моя онучка навчається в Києві, і ще є племінниця, яка жила у Бердянску, а зараз знаходиться в Німеччині. 

Одній тяжко, хоча в мене дуже гарні сусіди Альона і Саша, вони мені допомагають. Багато хто з сусідів виїхав, та багато хто й повернувся. Я живу в приватному будинку, по силі своїх можливостей займаюсь квіточками. Є собака, котик. 

Всі ми живемо в напруженні. Дуже переживаємо, що вже немає Бахмуту, Мар’янки.

Теща мого сина з невісткою переїхали з Києва на Волинь, вони дуже просили мене, щоб кинула все і їхала з ними. А у мене собака та кіт, куди я їх кину? Тут рідні всі поховані… У мене навіть не було таких думок – це все покинути. Та й не збираюсь, нехай вже що буде.

Мрію після війни зустрітися з онукою, племінницею. Хочеться, щоб люди стали гарніші та веселіші. От недавно зустріла дівчину молоду, а вона така сумна. Я зрозуміла, що вона біженка, бо такий страх в очах, не має ніякої впевненості… Вона наче заблукала. І таких людей ну дуже багато.