Надія не виїжджала із Забуяння. Пояснює своє рішення просто: хтось же мав годувати українських солдатів, котрі захищали село. Те, що звучить просто, насправді означало – жити майже місяць під обстрілами, без світла, зв'язку, з ночівлями в льоху та щосекундним ризиком для життя. Але її місія була важливішою. Вона з чоловіком готувала на старій печі, а син відвозив їжу солдатам.

Зрештою, настав день, коли Надія дізналася, що Житомирською трасою йдуть українські танки. Вона взяла прапор, сіла на велосипед і поїхала зустрічати 95 бригаду. І подарувала свій прапор старшині тієї бригади.