Бабенко Анна, 11-б клас, Харківський ліцей №57

Вчитель, що надихнув на написання есе — Баранська Наталія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

«Чому?» Це питання лунає у моїй голові вже 1000 днів. Чому люди помирають? Чому моя країна гине? Чому були зґвалтовані та закатовані десятки людей?

Моє перше "Чому?" у мене виникло о 4-тій ранку у Харкові, у моєму, на той час, цілому будинку.

Через проблеми зі здоров'ям я мусила пересуватись тоді на милицях. Кожен вибух, постріл, спалах, літак – мій брат ніс мене на руках у льох нашого будинку.

Там утворилась «наша компанія» із сусідів, родичів, котів, собак, пташок або просто перехожих. Коли ми були там, навіть підлога не відчувалась такою холодною, коли лунало: "Ой, у лузі червона калина" від 7-ми річного Артура.

Моє друге "Чому?" я почула від мами, коли ми лежали поряд із уламками скла від вибитих вікон після авіаудару 05.03.2022. Наступні місяці ми намагались жити, вцілити, але при цьому поступово зважувались на важливий крок – евакуацію. Це було важке та не зрозуміле серцем рішення, але моє лікування та наша безпека були пріоритетом. З травня до серпня 2022-го року ми перебували в Івано-Франківську. Відверто кажучи, ці 4 місяці відчувались нескінченністю. Речі, валізи, реабілітація, «гуманітарки»... Ми отримали всю потрібну для нас допомогу. Але це почуття... якогось іншого життя, "нормального", а саме без вибухів, породжувало в нас дуже суперечливі емоції. Як тільки я пройшла курс реабілітаціі, то відкрила для себе “Спільноту Святого Егідія”. Так я стала учасницею програми "Молодь за Мир", де займалась волонтерством, допомагаючи нашим захисникам та захисницям.

Ми плели сітки, виготовляли свічки, збирали гуманітарну допомогу і багато чого іншого. Мені було простіше існувати, знаючи, що я щось роблю для нашої Батьківщини.

У серпні 2022-го я мала змогу поїхати у табір, де окрім відпочинку, працювала помічницею вожатих. Це був неймовірний досвід. Я побачила КУПУ дітей, які постраждали від війни фізично та психологічно. Мене вразила витримка та загартованість цих дітей. Під час кожного відключення електрики вони спускались до актової зали, включали ліхтарі на телефонах, співали гімн, тримаючи прапор в руках. Я беззаперечно вдячна долі за такий досвід, що надавав мені сили йти далі.

Моє третє "Чому?", від якого пішли «мурахи» по шкірі, я почула від 11-ти річного Максима. Хлопчик запитав у мене зі сльозами на очах:

"А сюди точно не прилетить? Мій дім залишився у Маріуполі... мою бабусю розстріляли військові, коли вона обійняла мене і закрила собою. Ми з мамою і моїм братом намагались виїхати на машині, ховались у каналізації. А після цього мої друзі підірвалися на моїх очах, коли ми грали на майданчику... я пам'ятаю, що тоді довго лежав у лікарні…"

Цей випадок, той біль в обличчі хлопчика та той розпач, який охопив моє серце, досі у моїй пам’яті.

Зараз жовтень, 2024 рік. Наразі я перебуваю у Німеччині. Максимально, усіма силами, я намагаюсь підтримувати нашу країну, приймаючи участь у різних акціях. Я бачу безліч неймовірних, талановитих і неповторних українських дітей. Майстри спорту, музиканти аматори та професіонали. З ними я спілкувалась, працювала і вислуховувала кожну історію. Та кожен з них тихо питав: «Чому?».

Мої 1000 днів війни навчили мене йти вперед тоді, коли ти не знаєш куди, чи не хочеш, але треба. У моменти болю від чужих історій, я підтримувала інших, а головне, зрозуміла, що немає більше «чужих» серед усіх, хто переживає жахи війни. Нас об’єднує бажання почути відповідь на єдине питання «Чому?», навіть коли розуміємо, що відповідь нічого не змінить.

Крізь безліч «Чому?» я не припиняю захоплюватись міццю і духом кожного, кого зустріла на своєму шляху за 1000 днів війни. Кожен став для мене прикладом, а я час від часу чую від них «дякую», що стала прикладом для них. Ми, українці – нездоланні духом і є прикладом один для одного! Я вважаю, що це запорука нашої витримки під час кожного дня війни із цієї страшної тисячі днів!