Поліна Цвєткова, 9 клас
Красенівська гімназія імені Івана Максимовича Піддубного Чорнобаївської селищної ради Черкаської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Бялковська Вікторія Михайлівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

- Та тихіше ви! - вигукнула Каріна, моя однокласниця, і все закулісся святкового дійства до Дня учителя раптово змовкло: крізь прочинені двері почувся стук метроному...

Я сиділа на маленькому стільчику, призначеному для малят, бурмочучи слова перед виходом. І тому дев'ята година і перший звук щоденного трагічного відліку змусив мене рвучко піднятися. Погдядом втрапила на обличчя нашого педагога-організатора. Ще хвилину тому вона когось обіймала, підтримуючи, на когось серйозно поглядала, щоб не шуміли. А зараз ця немолода жінка була схожа на поранену птаху: її плечі опустилися, обличчя сполотніло, а з-під “гарріпоттерівських” окулярів викотилася величезна сльоза... Звісно, як і всі в школі, я знала причину цієї важкої сльози... Її чоловік, який ще в липні косив на шкільному подвір'ї траву і прикручував крани в рукомийниках, сьогодні - в самому горнилі війни, на “нулі”...

Все навколо ніби завмерло... А з якого моменту  почалася війна саме для мене? Адже сьогодні 955-ий день Україна плаче так, як наша педагог-організатор.

І далі, мов кадри німого кіно. Чому німого? Бо всі події мого особистого тисячаденного періоду російсько-української війни спалахували і гасли з кожним стуком метронома. Перший і найстрашніший - страх за життя сестри, яка під обстрілами тікала з Києва у село; а ми з мамою плакали і чекали, а при зустрічі плакали і раділи, що вже разом. Далі -  падіння військового літака зимовим ранком 2022-го прямісінько на будинок серед села. Жахом була моторошна картина наслідків: купа  дощок, розбитої цегли і попелу. Щодня, долаючи шлях до школи, я дивилася на місце, де колись стояла чепурна сільська хатинка. Іще довго тут не ростимуть мальви і кручені паничі, а ластівки зів'ють свої гнізда деінде. Цікаво, чи дрібна пташина відчуває те ж, що й людина при втраті своєї оселі?..Тоді ніхто не загинув. А вже скоро смерті, немов Волан-де-Мортові дементори, одна за одною почали заходити в оселі, безцеремонно відчиняючи ворота і поселяючись там назавжди в душах згорьованих жителів села. 

У моїй школі, на фарбованих панелях, де ми раніше прикріплювали яскраві малюнки і плакати про право на життя, почали з'являтися портрети колишніх випускників, які загинули, захищаючи найпростіші речі: унікальну тополину алею, шкільний стадіон з турніком та перешкодами з гумових коліс  і нас...

Все частіше ми збираємося під нашою Стіною пам'яті з фотографіями і білосніжними голубами на уроки мужності. Тоді усі затихають і уважно слухають вірші, написані нашим педагогом-організатором і присвячені ГЕРОЯМ - вчорашнім учням. 

Я, як і мої однокласники, теж наважилася написати лист до українського воїна. Писала довго, згадуючи, як ми з друзями зносили смаколики для солдатів і пакували їх у волонтерську машину. Як поливали ялинки на шкільному подвір'ї з надією, що зростатимуть вони вже у мирі. Як потріскувало вогнище, біля якого ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять усіх, хто віддав життя за ті весни, які ми прожили уже, на жаль, без них. Як плели сітки в шкільному спортзалі, де  Максим, Андрій, Сашко, Валік, Валєра ганяли м'яча на уроках фізкультури. Вони загинули... 

Я не слухаю новин, але малюю мир. Не лайкаю у соцмережах патріотичні картинки, але розмальовую привезені з фронту гільзи символічними кольорами і шукаю відповідь на питання: чому  люди мають схильність вбивати собі подібних?..

Мій шлях - уроки в укритті,  сльози біля портретів загиблих ГЕРОЇВ, виступи і шкільні ярмарки, на яких ми збираємо кошти для ПЕРЕМОГИ мого народу. Я вирощую квіти з мамою і зустрічаю неймовірні світанки у полі з дідусем, який засіває землю зерном. Народжена на землі славетного Івана Піддубного, вірю, що українці - носії особливого генетичного коду, сили і волелюбності. Я долаю свій шлях, як усі, хто живе в Україні тисячу днів і ночей. І мрію, щоб моя родина була щасливою, щоб не плакала сусідка баба Соня, переживаючи за свого сина-воїна, щоб наша педагог-організатор дочекалася з війни свого чоловіка... Невже я багато хочу?...