Гнєдова Вероніка, учениця 9 класу Тульчинського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Басиста Тетяна Андріївна

Війна. Моя історія

Того ранку я вирішила поспати довше, тому прокинулась не від будильника, а від гучного звуку. На годиннику 06:20, 24.02.2022. Спершу я подумала, що це просто гуркіт хвіртки, адже моє вікно зовсім близько. Але ж як від цього можуть трястись двері? До моєї кімнати ввійшла мама зі словами: ”Не спиш? Ти чула?”.

Звичайно, я все чула, але й гадки не мала, що мої передчуття на той момент були правдиві. Мама продовжила: “Ти не хвилюйся, напевно, Мурка на горищі банку кинула. Спи”. Мурка - наша кішка, яка любила проводити час на горищі.

Уже за хвилину я заснула. Відчуваючи, що сплю ніби хвилин тридцять, знову прокинулась від шуму. На годиннику 6:25. Цього разу до кімнати зайшли мама з батьком і швидко підійшли до мого вікна, бо з нього видно ледь не все місто. Батько розмовляв по телефону, а мама - зі мною.

Єдине, що мене хвилювало, чи піду я до ліцею і що зараз відбувається. Якщо на перше питання мама могла відповісти, то друге - залишилось без відповіді.

Увесь ранок я провела у телефоні, сидячи на підвіконні та спілкуючись з друзями. Я моніторила офіційні пабліки в телеграм-каналах, в надії прочитати хоча б якийсь пост з хорошою новиною.

Трохи згодом батьки мені повідомили, що до нас їдуть знайомі з Києва. Батькові колеги, утікаючи від обстрілів міста, вже наступного вечора були у нас. Нове знайомство додало трішки оптимістичного настрою, хоч і в таких важких умовах.

За три дні батько записався до лав територіальної оборони, а я з мамою та бабусею ходили плести сітки військовим. Четвертого березня я дізналась про те, що за кілька днів ми будемо виїжджати з України. Наш будинок знаходиться у радіусі двох кілометрів від стратегічно важливої бази - …, в яку влучили дві російські ракети в перший же день повномасштабного вторгнення, а також ми живемо неподалік від Придністров'я, що на той момент було небезпечною зоною. Це викликало ще більшу паніку та слугувало причиною від’їзду.

Шостого березня разом із тіткою Танею та її дочкою Сонею ми перетнули кордон Україна - Молдова, а потім - Молдова - Румунія. Батько залишився в Україні разом із дядьком Анатолієм, чоловіком тітки Тані.

Одинадцятого березня ми були в Берліні. Нас гостинно зустріла німецька родина Хайки Шмідт з дітьми Філіпом, Леоном, Ханною та її другом - Джастіном. Вони підтримали нас, розпитували про Україну, про наше місто і його особливості. Ні я, ні мама, ні мій молодший брат не знали німецької, проте трішки комунікували англійською.

Я розповіла про наш історичний Тульчин, про те, що славнозвісний “Щедрик” родом із нашого міста. Розповідаючи, водночас я пишалася своєю малою батьківщиною. Приємно було спостерігати за емоціями та виразом обличчя наших німецьких друзів, особливо коли слухали “Carol of the Bells”.

Перші дні в Берліні виявились не такими страшними, як я очікувала. Проте за кілька днів ми вже хотіли додому. Наші прохання про повернення не переконували батька, він залишався непохитним і наполягав, щоб ми залишились ще трохи. Щодня старались прогулюватись вулицею, відвідувати якісь місця, щоб хоч якось відволіктися.

Ностальгія була страшенна. Я ніколи ще не відчувала такого бажання повернутися додому. Ми знайомились з українцями, я розмовляла рідною мовою, розпитувала про рідні міста моїх нових знайомих.

По-новому відкрила для себе історію та географію України. Від цього ставало легше і навіть морально тепліше. Щодня спілкувалися з рідними з України, хвилювались за них, особливо у дні масованих прильотів чи довгих повітряних тривог. Увесь березень минув без змін. На початку квітня ми запланували повернутись, але щоразу, коли бронювали квитки в Україну, щось траплялось, і ми були змушені відмінити поїздку.

Квітень минув у постійному очікуванні повернення додому. У кінці травня ми нарешті змогли зробити те, на що так довго чекали.

Вся ця подорож дала мені змогу зрозуміти, що для мене сім’я та підтримка. Найважливіше - бути разом, що б не сталося.