Я все життя прожила в Маріуполі. Перед війною працювала диспетчером на судноремонтному заводі. Чоловік мій помер сім років тому. У мене є син, мама, сестра і брати. Брати зараз у Німеччині. Їхні будинки вщент зруйновані.

Я виїхала з Маріуполя сьомого травня. Мене вивозила племінниця у Польщу. Я там певний час побула і вирішила, що потрібно повертатися додому, в Україну. Переїхала до Києва. Син мені тут винаймає квартиру. 

У Маріуполі я жила поруч з аеропортом. 24 лютого їхала на роботу і почула вибух. Ми стояли на зупинці, не могли зрозуміти що відбувається. Мій брат зателефонував мені з Кубані, з Краснодарського краю і сказав, що почалося – путін оголосив, що вводить війська. Приїхала на роботу, зайшла в інтернет і побачила що відбувається. Брат мені сказав, що йому соромно дивитися мені в очі. Більша частина моїх родичів, які живуть у росії, дуже переймалися і хвилювалися за мене. Зі мною не було тривалий час зв'язку. І коли побачили, що я з'явилася у мережі, відразу почали телефонувати. Говорили, що їм соромно за їхню країну.

24 лютого син мені перевів гроші на картку, я мала їх зняти. Але банкомати вже не працювали, інтернет теж. Виїхати було неможливо. Червоного Хреста не було, волонтерів також. Людям, у яких не було готівки, виїхати було нереально.

Ми були в оточенні. 31 березня з боку, де ми жили, зайшли «ДНРівці» і росіяни. Нас сильно бомбили. Великий дім сусідів згорів за годину. У них дочка з ДЦП, тому я їх забрала жити до себе. Води не було. Ми жили у приватному секторі і в одного чоловіка була свердловина, але з солоною водою. Ми її кип'ятили, пили і на ній готувати їжу. Неподалік була ще одна криниця, люди туди ходили. Але потім хтось замотав її ланцюгом, щоб звідти не брали воду. 

Продукти берегли, як могли. Ми з мамою жили вдвох, а ще були сусіди. Вони вискочили з палаючого будинку з однією каструлею. Ми доїли вже все, що було, залишилось тільки трохи картоплі. І тут зайшли «ДНРівці». Сусіди підійшли до них і сказали, що нам нема чого їсти. Вони дозволили зайти у розбиті будинки і взяти продукти. Тільки продукти, більше нічого. Сусіди зайшли у сусідський дім і взяли консервацію і картоплю. Власники цього будинку потім повернулися, ми їм сказали, що ми взяли у них припаси.

У нас не було іншого виходу, потрібно було щось їсти. Мішок борошна коштував три тисячі гривень. Сусід сказав, що потрібно було все забрати, а не голодувати. Вони повернулись, коли окупанти давали гуманітарну допомогу. Люди ділились останнім.

Люди з багатоповерхівок розводили багаття, зносили всі продукти докупи і з них готували на всіх. У сусідів була лежача мама, ми її намагалися годувати. Люди до нас заходили у двір, ділились, запитували чи щось потрібно.

Ми у цей час сиділи у підвалі. Третього квітня звідти вийшли, тому що стало тихіше. Стояли біля нашої хвіртки і побачили, як летить російський літак. Через балку стояла дев'ятиповерхівка. Вона була вже розбита, горіла. Підлітає літак і від нього на наших очах відділяється одна бомба, потім інша. Будинок вигорілий, але рашисти продовжували його обстрілювати. Почули, що летить інший літак. Тоді ми кинулися врозсипну, сховалися знову у підвалі.

Так цілий день літаки бомбили згорілі і розбиті багатоповерхівки. Вже нікого там не було, ніяких ЗСУ, нікого. Просто нищили. А тепер сусіди, які залишилися у Маріуполі, надсилають відео і фото, що цей мікрорайон зовсім знесли.

Залишилась тільки школа побита. Дім брата знесли, як і інших наших родичів. У нашому селищі багато будинків згоріли, якісь повністю, якісь частково.

Нас уже не бомбили з 12 квітня. Бомбили тільки Азовсталь. Цілеспрямовано летіли туди літаки, стріляли через наші голови. В аеропорту стояли міномети. Через наше селище стріляли у бік заводу.

Сьомого травня за нами приїхала племінниця з Варшави. Вона намагалася доїхати до нас через Запоріжжя, але звідти не випускали. Вона там два тижні просиділа на трасі, домовилась із перевізником, але все марно. Вона повернулася до Варшави, звідти полетіла на Брест, потім на Мінськ, далі на москву. А звідти син знайшов перевізника, який забрав її мікроавтобусом з аеропорту і завіз до Макіївки. Там вона знайшла для нас машину. За нами приїхали, забрали о сьомій ранку. У Макіївці ми чекали тиждень на перевізника. Там усе було так убого, води не було, бо дають її по годинах. У Донецьку будинки, які колись горіли, так і стоять. Влада «ДНР» нічого там для людей не зробила, тільки дерева пофарбувала і бордюри.

Виїхати було складно, бо ми не проходили фільтрацію. Приїхав перевізник, нас забрав. На кордоні ми заплатили за фільтрацію і виїхали через росію та країни Балтії до Польщі. Звідти я переїхала до Києва. Мені тут добре, бо тут своя мова, свої люди.

Люди у Києві прийняли чудово. Ніколи не було претензій щодо російської мови. І дуже допомагає центр ЯМаріуполь. Приходиш туди і бачиш своїх. Фільми про Маріуполь не дивлюсь, фото дивлюсь дуже рідко. З нервами у мене не все гаразд, плачу.

Я не можу зрозуміти як так сталося, що мене позбавили роботи, мого дому. Там залишилася моя мама, вона не захотіла виїжджати. Разом з нею залишились сестра і зять. 

Після війни хочу повернутися у Маріуполь. Взимку я їздила до племінниці у Варшаву, і зрозуміла як добре, що я в Україні, у Києві. За кордон я не хочу. Багато моїх родичів перебувають за кордоном. Їм повертатися нікуди, їхні будинки розбиті. Хочуть залишатися там.

Я не бачила, щоб когось розстрілювати чи катували. Але те, що рашисти зруйнували наше місто, я їм ніколи не пробачу.