Свінціцька Софія, 16 років, учениця 10 класу ліцею №3, м. Могилів-Подільський, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Швець Тетяна Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого. Четвер. Сьома тридцять.

Я вимкнула будильник і побачила повідомлення від класного керівника, що з сьогоднішнього дня навчання дистанційно. Я задоволено посміхнулась та, за звичкою, зайшла в Інстаґрам. Кожна світлина, кожне речення, кожна людина там кричали єдине слово: війна. Здавалось, то був просто кошмар, я сподівалась, що от-от прокинусь і все буде гаразд. Це не було чимось надто неочікуваним, але гидке почуття несправджених надій та болі за рідну державу дерли мені душу своїми пазурами. 

З того дня й до сьогодні все, що зі мною відбувалося, мені здається глибоко неправильним. 

Втерла сльози, та вирішила не будити, не лякати маму такими новинами, нехай спочатку прокинеться. Натомість їй зателефонував мій тато. Батьки не знали чого чекати, тому в той же день ми, тобто мій молодший брат, мама та я поїхали в село. 

Пригадую, в перші дні повномасштабного вторгнення росіяни били по Києву. У той час там були мої дядько з тіткою та двійко двоюрідних сестер. Радіо не припиняло шуміти про ракетний обстріл столиці. Моя бабуся ходила геть зажурена, неспокійна, лише молилася аби з її сином та внучками все було гаразд. Моя мама теж була не менш стурбована, казала, що наші ЗСУ  заслабкі для протистояння другій армії світу. Я мовчала. Дивилась глухим поглядом у книжку й всім серцем вірила, що це не кінець. Бо ми українці.

Пробули ми там тиждень. Часом ходили у поле на прогулянку, де ми відволікались від усіх подій, наче повертались у старе життя. А потім йшли назад до холодної хатинки, що стояла край села та гуділа тим ненависним мені радіо. "Третій день з початку повномасштабного вторгнення..." – лише від уявлення про те, що далі буде десятий, п'ятдесятий й, можливо, сотий день завмирало серце. Було дві речі, які нас найбільше вразили тоді: порушення з боку росії всіх правил ведення війни та "+1000" так званих «хороших росіян» щодня. І те, і те, було чимось неможливим: розтрощені людські хати – неймовірне протистояння українського народу.

Щоразу, згадуючи це, я думаю, що московити – то наші будителі. Спочатку – звуки вибухів близько п'ятої ранку, а згодом, коли ми трохи прийшли до тями – пробудження нашої національної свідомості.

Хоча мої родичі казали (й досі кажуть), що у війні винен лише президент рф, або що ми самі спровокували його. І скільки б не було суперечок, скільки б ми не доводили їм, що всі росіяни терористи – все було марним.

Потім ми повернулися назад додому. Одного дня мама, їдучи з магазину, написала мені: "Доця, будем їхати в Польщу?". Не пам'ятаю, коли в мене ще була така сама істерика. Проте незабаром, восьмого березня, ми поїхали до тата... Минуло вже сім місяців відтоді. Я досі жалкую про те, що не наполягла на тому, щоб залишитись. Весь цей час наше життя на паузі. Спочатку ми відчували гостру необумовлену провину. Особисто я ненавиділа себе за те, що жила в спокої й добрí, поки в Україні гинуть такі самі як я. З часом життя стало зовсім прісним та безбарвним, а туга за рідною домівкою досі не дає рухатись далі.

Одна з моїх тіток, та що народилась у росії, якось порадила мені залишитись в Європі, й проагрументувала чимось на кшталт "дім – це там, де добре". Увесь час згадую її вислів і впевнююсь, що між нашими націями прірва. Вони не мають поняття про патріотизм.

Я заздрю колишній собі, тій, котра жила в мирний час. Не дарма кажуть, що люди цінують лише тоді, коли втрачають. Так, зараз я живу в мирі й спокої, не знаю, що таке свист ракети в небі, й ще ні разу не ховалась під час повітряної тривоги в укриття.

Проте мир для мене став однією з найвищих цінностей. Десятого жовтня, коли ворог наносив масований удар по всій Україні шість годин поспіль, в мене було враження, наче крізь моє власне тіло пройшла та сотня ракет. І чомусь лише тоді я в повній мірі усвідомила, що таке війна і що значить тероризм насправді.

То ж тепер найголовніша мрія, б'юсь об заклад, кожного українця – найшвидше здобути перемогу, а отже – мир. І ми його здобудемо!