Окупанти вбили рідних та знайомих Валентини Миколаївни, тож її родина вирішила евакуюватися з окупованого села на Запоріжчині. Тепер вони починають все спочатку, мріють про перемогу і якнайшвидше повернення додому. 

До війни ми проживали в Пологівському районі, село Омельник. Саме через нас пройшла вся ворожа техніка, летіли ракети. 

Коли окупанти зайшли в наше село, то магазин перестав працювати, пошта також, світло зникло, палива не стало. Ще було холодно - ми ж дрова купували, газу в нас не було. Аптека одна працювала, але ліків майже не було, в районі лікарня перестала робити.

Ми ховались у підвалах, а тоді в сусіднє село зайшли «кадирівці», вбили мого свата на машині. І від шоку, що вони зараз поруч, прийшлося нам поїхати із села.

Спочатку, правда, не було чим їхати, а потім староста села допоміг нам. Він вивіз нас чотирьох. Домашніх тварин я не забирала - залишила вдома на сусідку, а тепер і сусідки немає - у неї нещодавно вбили чоловіка, і вона поїхала до Польщі.

В цілому ми нормально доїхали. Спочатку оселились у знайомих, а потім знайшли собі помешкання. Ми зараз в Запоріжжі, але діти окремо знімають помешкання, ми окремо. Чому обрали Запоріжжя? Ми якось думали, що це все недовго буде. Побудемо трошки і повернемося: далі і не думали їхати.

Ніякої роботи немає, здоров’я - не дуже. Ще й не дуже хочуть переселенців брати: отак і живемо без роботи.

Коли закінчиться війна, навіть не знаю. Якби ж то це сталося сьогодні! А як воно буде - ми не знаємо. Ми б усе віддали, тільки щоб не стріляло зверху, не вбивало, але ми не можемо нічого зробити. Як воно повернеться, ніхто не знає, але хочеться додому. В городі ми чужі: сільським вдома краще.

Хотілося, щоб у нас було краще майбутнє. Але після всього цього буде важко усім.