Мені 74 роки. Я мешкаю в місті Лебедин Сумської області. Маю сина. Він з 2015 року служив у полку Азов. Від нього я дізналася про початок повномасштабної війни. Я переживала за нього, плакала.
Син уже одинадцять місяців знаходиться в полоні. Останнього разу він прислав мені повідомлення 28 серпня, після вибуху в Оленівці. Написав, що живий. З того часу я не знаю, де він і що з ним.
Після сидіння у підвалах я захворіла на ковід. Після коронавірусу у мене з’явилися проблеми з суглобами.
Дякую сусіду за те, що привозив мені продукти, а згодом возив мене в магазин. Також я отримувала гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова.
Я хочу, щоб Україна процвітала, щоб мої діти й онуки скоріше забули про війну. Пишаюся тим, що я українка, пишаюся своїм народом і нашими військовими. Ми обов’язково переможемо й відбудуємо Україну.
