Короташ Тетяна, вчитель Шепетівської гімназії №2

Війна. Моя історія

Колись давно, коли ще дерева були великими, а я була шестирічною дівчинкою, моя покійна бабуся із глибоким сумом в очах, повторювала: «Все, дитино, можна пережити, та пержити не можна війну!» Я дивилася на неї великими очима, і не йняла віри, що все, колись почуте мною, майже через сорок років пройматиме мене до болю не на словах, а в реальності, сповненій страждань та нерозуміння того, чому це сталося у 21 столітті. Але це сталося, стрімко увірвавшись у життя моєї родини.

Війна... В одну мить це неважке слово у написанні змінило мій світ, важким випробуванням лягло на плечі тих, хто, взявши зброю до рук, пішов захищати свою землю від окупантів, нації, яку мій народ до останнього вважав «братами».

В ту ніч не спав ніхто, тієї ночі я та мої рідні не вірили почутому, побаченому, сподіваючись, що прийде ранок, і все, як поганий сон, зникне, а ми усі повернемося до звичного життя. Ми жили щасливо у своїй сім'ї. Йдучи вранці на роботу, один одному бажали гарного мирного дня.

У нашій сім’ї мама – вчитель, тато – поліцейський, а син та донька – найдорожчий дарунок життя, бо ставши дорослими людьми, тішили нас, батьків, своїми досягненнями, першими успіхами, і кожен будував плани на майбутнє у своїй Україні.

А вона прийшла, розбудивши усіх вибухами на аеродромі за 25 кілометрів від нашого міста, гучними сиренами вранці та гулом літаків у небі. Я ніколи не забуду того, як випроводжаючи на роботу чоловіка, подумки прощалася з ним. Я не забуду погляд своїх дітей, які без жодного вагання сказали, що захищатимуть своє місто, свою землю.

Я не вибачу окупантам сльози моїх батьків, які, вийшовши на пенсію, мріяли про спокій та затишок. Я не забуду щоденні волонтерські допомоги тим, хто прийняв на себе перший бій та мужньо захищав державу на півдні, центрі і сході України.

Ми збирали у стінах нашої школи їжу, плели маскувальні сітки та рвали постіль на бинти. Усім містом пакували ліки та годували хлопців з тероборони, ми приймали переселенців та одягали їх. Наше місто було далеко від боїв та окупації, але дуже близько до спільного горя та біди.

З якою гордістю та хвилюванням за життя наших воїнів ми вслухалися в новини про успіхи на фронті, як молилися за «привида» в нашому небі та дякували йому за подвиг.

Ніколи не забуду, як одного весняного ранку я та моя сусідка спіймали диверсанта, що розкладав по нашій вулиці сигнальні маячки для ворожих літаків. У нас не було страху, бо немає його, коли твою землю топчуть озвірівші нелюди, які крали, вбивали, ґвалтували і вважали себе «асвабадітєлями» у нашій незламній духом Україні. Довгий час я піклувалася про родину з Гостомеля. Про таких родин у перші  місяці війни у нашому місті піклувався чи не кожен житель.

Вперше у своєму житті в очах п'ятнадцятирічної дівчинки з Гостомеля, врятованої від жаху війни,  я побачила страх та порожнечу. Вона мовчала, а той жах, який бачили ці очі, в моїй пам’яті – назавжди.

Я – вчитель і щодня бачу сотні очей своїх учнів, але очі наляканої війною дитини – не схожі ні на що. У них глибокий біль, десь далеко захований жах, який відібрав мову, а тремтячі руки, щоразу торкаючись мене, знову і знову нагадували їй про зруйнований будинок у рідному місті, про кількатижневе перебування її сім’ї  у холодному та мокрому підвалі багатоповерхівки.  Ці очі бачили смерть, про яку я, як вчитель української мови та літератури, розказую дітям на прикладі героїзму головних героїв, прочитаних мною творів.

Мені тоді здавалося, що те, що я читала про війну у книгах – це десята частина тих страждань, що бачили ці дитячі очі-війни. А скільки їх, таких очей? Тих, хто хоронив у власному дворі своїх батьків, братика чи сестричку, хто заживо горів в автомобілі, шукаючи порятунку із пекла.

Жах війни не можливо забути, розказати, але його можна відчути кожною клітиною свого тіла, втрачаючи свідомість від болю втрати рідних, яких вже ніколи не обіймеш, з якими вже ніколи не житимеш у майбутньому мирним життям. Війна – це смерть, руйнування та горе, але війна – це подвиг та героїзм, про який ми, українці, пам’ятатимемо допоки житиме на Землі наш вільний український народ.