Бєлінський Олександр, Заклад загальної середньої освіти І-ІІ ступенів – ліцей  «Гармонія» Мирноградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нижегородова Світлана Андріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна мене виростила. Зізнаюсь чесно: навіть після 10 років життя в бойових діях я не можу до кінця усвідомити, що ж сталося… Все це наче вигадка, це те, що не має нічого спільного з реальністю. Як виявилося, це не кіно з гострим і драматичним сюжетом.

Все, що відбувається, можна почути, побачити й навіть доторкнутися.

Коли почалася війна особисто для мене? Це був квітень 2014 року. Події Майдану давно закінчилися, а «наш президент» втік вже 2 місяці тому. Хтось сподівався на щасливий кінець, що з часом все стане на свої місця. А хтось відверто радів, що «прийдуть наші, руські». Але для мене, маленького, це все було чужим і нецікавим, а якщо якась інформація і з’являлася, то це була суто російська думка.

Начебто нічого не відбувалося, і ми мали б насолоджуватися звичайним життям. Можливо, так би воно і було, поки не настав той самий тиждень у середині квітня.

Ранок. На вулиці хмуро. За сніданком наша родина помічає колону військової техніки, що проїжджає дорогою. Батьки розуміли, що відбувається, проте до останнього сподівалися на мирне врегулювання конфлікту. Все зруйнувала п’ятниця, коли ввечері нам довелося бігти в підвал через «прильот» міни на наше подвір’я. Це було моє перше “знайомство” з війною. Пам’ятаю, коли вперше у мене з’явилося дивне відчуття - «ні страху, ні спокою». Батьки перелякалися тоді більше за мене, ніж за себе: я не усвідомлював, що ці міни вміють вбивати людей.

Наступного дня ми вирішили покинути нашу квартиру та оселитися на заводській дачі в селі Прогрес, на березі річки Вовча. Так і почалося моє перше повоєнне літо.

Жили ми в маленькому вагончику на шести квадратних метрах. Два ліжка, телевізор, маленький столик і холодильник. Це всі зручності для життя на найближчі три місяці. Багато хто зі знайомих на той час вже втік до росії. А хтось перебрався на дачу. Нудно тут, чесно кажучи, не було. Навкруги багато дітей, з якими можна було гратися, спілкуватися, і у кожного з іншими знаходилось щось спільне.

Настав вересень. Оскільки мені треба було йти до школи, ми переїхали з дачі до маминої сестри. Разом з осінню прийшла невимовна туга за рідним домом, який був тепер, як виявилося, прямо на лінії сформованого фронту. Було важко щось планувати, будувати, якось жити далі. Згодом я змінив школу, познайомився з новими однокласниками.

Зізнаюсь, мені здається, що не всі тоді були раді мене бачити, але з цими людьми я проводив потім більшу частину свого шкільного часу. Все трохи вщухло, у мене з’явилися друзі та перші хобі.

Нічого в нашому житті не буває без наслідків, і здоров’я мого тата не витримало всіх навантажень. У нього діагностували онкологію. Ми з мамою і нашими родичами змогли вибороти для нього додаткові 4 роки життя. У жовтні 2018 року його не стало. Це був дуже потужний удар для мами. Ми наживо спостерігали, як найближча для нас у світі людина згасає на очах.

День смерті тата я пам’ятаю і сьогодні - тоді стався злам в моїй свідомості. Дуже боляче… Тяжко… Але треба було жити далі.

24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення. Пригадую вечір 23 лютого: я вчив тоді напам’ять вірш із зарубіжної літератури та паралельно моніторив новини. Також перед очима ранок, який ми зустріли під вибухи та записи звернень путіна. Після цього почалася ціла низка подій, які мені й пригадати важко. Знаю лише, що не спав 2 доби поспіль.

Навесні 2024 року моя родина наважилася покинути Донбас і почати нове життя.

Війна назавжди змінила мене і моє бачення світу. Мені навіть уявити складно, скільки життів вона зламала, скільки згубила… Сьогодні всі ми маємо зробити все для того, щоб цей жах ніколи не повторився знову!