Олена Засімович, викладач
Комунальний заклад "Вінницький ліцей №7 ім.Олександра Сухомовського"

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні 970-ий день війни.

На моєму телефоні встановлений додаток «УНебо». Він – мій тайм-менеджер, наразі він керує моїм життям… Адже про кожну загрозу дізнаюся саме з нього. І якщо на початку війни було страшно, коли вмикалась тривога в моєму місті, зараз страшно постійно. Просто відчуття страху притупилось... Адже коли загроза для мого міста минає, у когось в іншому куточку моєї країни вона з’являється.

Третій рік я живу на два міста, періодично саджу дітей у автівку й їду за тридев’ять земель до чоловіка. Така собі ілюзія сім’ї… Діти швидко ростуть, а ми потихеньку старіємо, старіємо нарізно… І це дуже прикро усвідомлювати.
 

В перші пів року війни я щоденно плакала, плакала через страх не так за себе, як за дітей. Адже, по суті, я нічого не зможу зробити, якщо небезпека підкрадеться впритул до мого дому. І ці відчуття мізерності й своєї нікчемності перед навалою загарбників розривали серце на друзки. Тікати? Куди й навіщо? Адже тут мої рідні, друзі, діти, яких я навчаю, тут моє життя!

Потім і ці відчуття притупилися. Адже прийшло прийняття тієї ситуації, у якій живеш. Хтось із великих сказав «Коли ти перестаєш акцентувати увагу на чомусь, воно перестає тобою керувати». Довелося десятки разів на день говорити собі цю фразу, щоб почати ЖИТИ ЦЕ ЖИТТЯ!

За майже 3 роки було багато радісних подій, гарних світлин і теплих зустрічей. Так, я продовжую жити під час війни, але вже не існувати й чекати до вечора, а потім до ранку, й так по колу. 
 

Щоранку прокидаючись, дивлюся в небо. Небо чисте, блакитне й тихе. За цей час мої діти навчилися розрізняти звуки дронів, літаків і ракет. З думок не виходять листівки мого дідуся з єдиним побажанням «мирного неба над головою». Я неодноразово запитувала в нього – ну хіба не можна побажати чогось нездійсненного? Дідусь відмовчувався. І тільки нещодавно я зрозуміла чому…

Так, війна – це дуже страшно. Коли земля здригається від вибухів, а ти сидиш із дітьми в коридорі й бачиш їхні очі, сповнені страху. Тепер я точно знаю, як він виглядає. І в цей момент розумієш, що ці дві пари оченят не заслуговують все дитинство ховатися, спати в коридорах. А після відбою тривоги ти ведеш їх на майстер-класи, у розважальні центри, й знову в голові прокручуєш «… воно перестає тобою керувати».

За цей час у мене загострився слух і кожен гучний звук сприймаєш за вибух десь поряд із твоїм домом. Іноді здається, що постійно лунає сирена. А потім розумієш, що від систематичного перенапруження сирена таки лунає, але лише в твоїй голові.

Останні кілька тижнів ми лягаємо спати в свої теплі ліжечка й молимося дожити до ранку. В той час тривога лунає практично всю ніч. А зранку, дивлячись на два найрідніші маленькі клубочки, дякуєш всевишнім силам за ще один день, ще одну нову можливість, збираєш себе по шматочках і йдеш працювати.

Адже на роботі діти так само заглядають у вічі й подумки, а іноді й вголос питають «А ЩО БУДЕ ДАЛІ?».

У мене немає відповіді на це питання… Але, подумавши, згодом відповідаю «Я не знаю, що буде завтра. Але я точно знаю, що завтра НЕОДМІННО БУДЕ!».

Дякую подумки кожному ангелу-охоронцю на небі й на землі, хто береже моє життя. Я ВАС не підведу. Плачу…