Баканін Дмитрій, 9 клас, Комунальний заклад “Покотилівський ліцей “Промінь” Височанської селищної ради Харківського району Харківської області”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гашуренко Вікторія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів – це більше, ніж просто цифра. Це цифра втрачених життів і зламаних доль. Для мене ці тисяча днів були новим етапом життя. Життя, яке змінило моє розуміння світу. У перший день війни моє життя змінилося.

Спочатку я не розумів “Як це?” Для мене це все здавалося нереальним. Як таке може бути у 21 столітті?

Війна! До 24 лютого 2022 року війна здавалася мені грою, в яку ми у дитинстві грали з друзями на вулиці. Але коли я почув перші вибухи, гул літака та вий сирени, я зрозумів, що війна – це біль, страждання, втрати і перемоги, надії та розчарування. Мій шлях почався зі страху, страху за життя, життя своїх близьких та рідних, за мирне населення, волонтерів, медиків, а також за хлопців, які залишили свої родини та пішли захищати нашу землю.

Я пам’ятаю як я прокинувся і почав грати з сестрою, до нас підійшла мама та сказала, що почалася війна. Я довго не міг усвідомити, що це торкнеться мене особисто.

Перші дні я жив у стані нереальності та з кожним новим днем вона становилася все ближче до нас і все реальнішою. Але моя сестричка Катруся, якій на той момент було  7 років, не розуміла цього і вважала це все грою. Аж поки, не почалися перші прильоти біля нас.

Так почався тяжкий етап нашого життя. Вже не було мирних ранків з родиною, прогулянок з друзями, навчання.

Мій шлях почався з вислуховування вильотів та прильотів, сидінням у підвалі та безсонними ночами. Я не розумів як жити далі в таких умовах, коли все руйнується на очах. Мені дуже швидко прийшлося опанувати себе та подорослішати.

Вже не було думок про ігри та веселощі з друзями, бо треба було якось жити.

Під вибухи та свист ракет, ми з батьками ходили по гуманітарну допомогу, бо магазини не працювали, а запасів хватило ненадовго. Завдяки цій допомозі ми жили. Я побачив, як наші люди допомогали один одному, і це показало справжню силу та здатність нашого народу об’єднуватись. Я кожен день слідкував за новинами, де бачив як звичайні люди, військові, медики незважаючи на труднощі, продовжували боротися за кожен клаптик землі та життя.

Наша боротьба за життя також продовжувалася. Нам з родиною довелося переїхати в чужий дім, де було чужим все, але ми намагалися жити далі.

Щодня я мріяв про повернення додому і звичайного життя, про друзів і знайомих, які опинилися на окупованих територіях. Одним із них були мої бабуся та дідусь. Страх охопив мене ще більше, страх за їх життя, бо всі спроби зв’язатися з ними були марними. З часом я став розуміти, що не можна дозволяти страху керувати мною, бо він може зробити мене безсильним. Три місяці мого життя були з думками про бабусю й дідуся.

Чи живі вони, чи є що їсти? У такі моменти життя ніби зупинилося. Згодом ми повернулися в свою домівку і почали звикати до життя з постійними сиренами та вибухами.

І ось через чотири місяці з новин я дізнаюсь, що місто в якому жили бабуся та дідусь, звільнили. Я зміг з облегшенням видихнути. Бабуся з дідусем приїхали до нас, але біль у грудях мене не відпускала.

Мені було боляче дивитись на них та усвідомлювати, що все, що в них було, все до чого вони прагнули, розбито вщент.

Заспокоювало лише те, що живі. Ці тисяча днів змінили все. Розмови з однолітками були не про ігри та цікаві історії, а про війну, про новини з фронту. Про знайомих та родичів, які пішли на захист нашої країни, про мужність та відданість.

Мій шлях через ці дні був шляхом перетворення.

Я навчився цінувати кожну мить свого життя, я почав розуміти людей, які поруч, а також цінність свободи.

За ці тисячу днів, я став сильнішим, війна навчила мене не здаватися та вірити у найкраще, продовжувати боротися навіть тоді, коли здається, що сил вже нема.

Мій шлях ще не завершено, але я вірю, що я зможу його пройти, і цей шлях закінчиться перемогою! Слава Україні!