Коваленко Альбіна, 9 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №65  Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пасічник Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячі днів війни – це не лише важка цифра, а ціле життя, сповнене страху, надії, втрат і нових початків. Коли перші звуки вибухів і сирен заповнили наше місто, я і не уявляла, наскільки зміниться все навколо. Я згадую ту першу неділю війни, коли мої батьки, сусіди та я опинилися в підвалі, очікуючи на закінчення нічного жаху.

Підвал став нашим притулком. Тісно, темно, але хоч трохи безпечніше. Вздовж стін сиділи знайомі обличчя – всі ми були перелякані, але намагалися підтримати одне одного.

Мама тримала мене за руку, а тато намагався заспокоїти усіх, розповідаючи про те, як ми разом подолаємо всі труднощі. Зовні чутно було гуркіт літаків – їхній рев над головою змушував серце битися частіше. Я закривала вуха, але звуки ніколи не вщухали.

Страх обволікав мене, як тінь, і я не знала, що буде далі.

Після кількох днів у підвалі ми вирішили, що не можемо залишатися в Харкові. Коли над містом запанувала тиша, ми зібрали найнеобхідніше і вирушили до бабусі та дідуся. Це було непросте рішення, адже залишати рідний дім – завжди важко, але у нас не було вибору.

На той момент бабуся і дідусь стали нашою надією та опорою.

Перед від’їздом ми взяли з собою наших домашніх улюбленців. У нас був старенький котик Вілі та маленька чорна киця Чупа. Вони були частиною нашої родини, і їхня присутність приносила трохи затишку у цю хаотичну реальність. Шлях до бабусі та дідуся запам’ятався мені своєю тривожністю. Дороги були порожніми, а на обличчях людей читалася тривога.

Я запитувала батьків, коли все закінчиться, але не отримувала чіткої відповіді. Лише обіцянки, що ми будемо разом, що все буде добре.

І хоча в ті моменти я не могла повністю усвідомити масштабів ситуації, відчуття нестабільності лякало. У бабусі та дідуся ми знайшли прихисток. Там було затишно, але думки про Харків завжди поверталися до мене. Час від часу ми чули новини про місто, про те, як воно зазнає руйнувань.

Моїм думкам не давали спокою картини, як я залишила рідні вулиці, тихі вечори та сміх друзів.

Через деякий час ми вирішили повернутися додому. Бабуся та дідусь з розумінням відпустили нас. Повернення до Харкова було водночас і полегшенням, і страшним випробуванням. Наш дім зустрів нас з пошкодженими вікнами, але з рідними стінами.

Ми були вцілілі, і це було найважливіше. Однак реальність не залишала шансів на повернення до минулого.

Друзі, з якими ми разом сміялися та мріяли, виїхали за кордон у пошуках безпеки. Рідні дядьки, які завжди підтримували нас, загинули, захищаючи нашу землю. Сусідка Катруся, яка жила поряд з бабусею, не дочекалася миру. Їй було лише 34, і у неї залишився маленький синок сиротою.

Кожна з цих втрат забрала частину мого серця, і я знала, що вже не буде, як було.

Але навіть у цій темряві я вчуся знаходити світло. Пам’ять про тих, кого ми втратили, живе в наших серцях. Ми вшановуємо їх, зберігаючи їхні історії, усмішки та мрії. Віра у краще, любов до рідних і надія на мир стають нашими маяками у цій безодні. Ці 1000 днів війни стали для мене важким уроком, але вони також навчили цінувати життя, навіть у найскладніші часи.

Мій шлях триває, і я вірю, що попереду нас чекають нові початки, нові мрії і нові можливості.