Мені 28 років, я активно шукаю роботу. Ми з мамою виїхали зі Степногірська, бо там з першого дня війни - зона активних бойових дій. Обстріли кожного дня. Зараз ми проживаємо в селищі Балабине Запорізького району. Мама - інвалід третьої групи.

Ми стикнулися з нестачею коштів. Живемо зараз в приватному будинку - можемо щось собі посадити. Гуманітарна допомога є, а от фінансово дуже нам важко.

В Степногірську вже з перших днів їздили танки. Я не раз була свідком вибухів. Вони були недалеко від мене: це дуже голосно, це страшно. І коли ракети пролітають над головою, це страшно. Житло наше там постраждало, тепер без вікон.

Коли прилітає по Запоріжжю, по району, і я все це бачу, то звісно, це шокує. Як і те, що зараз наших багато воїнів потерпає. Це на мене дуже впливає. 

Коли ми виїжджали це був другий тиждень війни. На той час був дуже важкий стан моральний. А якщо взяти фізичний виїзд - то без проблем. Просто коли ти їдеш по трасі і бачиш величезні кратери посеред поля, і спалені машини на узбіччі, то це на психіку дуже впливає.

У нас є пес, і ми його забрали. Він зараз із нами. 

Я собі далекі плани на майбутнє не ставлю. Мені потрібна робота, щоб був стабільний заробіток, а так щось зараз загадувати наперед немає сенсу.