Сичик Владислава, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 128 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павлова Валерія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«І наше діло праведне й святе»

Ліна Костенко

Тисяча днів… Як багато в цьому числі болю, боротьби, сліз і надії. Кожен із цих днів наче окремий камінчик у великій мозаїці, де кожна подія, кожне відчуття – це нитка, що вишиває наш спільний прапор. Мій шлях за ці тисячу днів був схожий на довгу ніч із проблисками світанку.

Усе, що колись здавалося звичним, тепер перетворилося на пейзаж війни, де немає нічого сталого, крім віри в перемогу.

День перший: крик неба. Той день, такий спокійний та сповнений вже майже весняного пробудження, прорізав несподіваний удар блискавки, що розрізає тихе вечірнє небо. Сирени плакали разом із містом, будинки дихали страхом, і здавалося, що кожен звук — це передвісник бурі, яка ось-ось змететься на голови. Чи було тоді усвідомлення , що ця буря не вщухне за кілька днів? Вона стане нашим новим кліматом. У повітрі зависла тривога, наче тяжкий дим, але з цим димом зростало й усвідомлення того, що минуле не повернеться. Все в тумані невідомості та страху.

У ті перші години я ще не знала, як змінюся. Моя свідомість була розірвана між страхом і надією, між бажанням зберегти себе і необхідністю боротися за те, у що вірю.

День сотий: народження нової мене. До сотого дня світ навколо мене розколовся на шматки, як дзеркало, яке впало на кам'яну підлогу. Відображення звичного життя стало розмитим, натомість на горизонті з’явилося нове відчуття. Я не просто жила — я існувала серед руїн, відчуваючи кожну хвилину гостріше, ніж раніше. Наче йшла босоніж по склу, але з кожним кроком мої стопи загартовувалися.

Я стала частиною більшого — єдиного організму, який бився за життя. Кожен день — це був маленький фронт, де я боролась не зброєю, а допомогою, словом, підтримкою.

Ті соті дні принесли мені розуміння, що війна — це не тільки вибухи й руїни, це тисячі розбитих сердець, які потрібно зібрати і склеїти, аби ми могли йти далі, жити попри біль.

День п'ятисотий: у серці лунає тиша втрат. Тиша навколо. Але це не тиша миру. Це тиша втрат. Тиша, що дзвенить у вухах, коли вже немає сліз, коли слова застрягають у горлі, коли здається, що йдеш по розпеченій землі, але більше не відчуваєш болю.

Втрати… Вони різали моє серце, мов скальпель, залишаючи рани, які ніколи не загояться.

Але водночас ці рани стали шрамами, які нагадують мені про стійкість і відвагу тих, кого я втратила. Їхні обличчя, їхні посмішки живуть у мені, мов невидимі охоронці. Вони стали частиною мене, стали тією силою, яка не дозволяє впасти.

День тисячний: полум'я надії. Вітер часу розвіяв страхи, і на їх місці народилася нова віра — віра в майбутнє. Я дивлюся в дзеркало й бачу ту, ким стала за цей час.

Мої очі сповнені спокоєм і рішучістю, що загартувалися в полум'ї тисячі днів боротьби. Війна навчила мене жити в теперішньому — не чекати, не сподіватися, що завтра буде легше, а робити сьогодні важливим. Тепер я знаю: перемога — це не тільки день, коли замовкнуть гармати. Перемога — це кожен крок, який я роблю, не відступаючи від своїх принципів.

Це моя здатність підніматися після кожного падіння, знаходити сенс навіть у руїнах, тримати полум'я надії в руках і не давати йому згаснути.

Тисяча днів війни перетворили мене з простого спостерігача на того, хто діє. Я вже не та людина, якою була раніше, і в цьому перетворенні я знайшла свій справжній голос. Мій шлях продовжується, і скільки б днів не залишалося до перемоги, я знатиму: кожен із них наближає нас до світанку.