Кастюк Альбіна, 10 клас, Херсонський ліцей №1 Херсонської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шамшура Світлана Єгорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Страшне це слово «війна», а ще жахливіші події. Вибухи, постріли, поранення, смерть ... Уже майже три роки не бачить Україна мирного життя. Тисяча довгих днів тривають  страждання, муки… Пам’ятаю той день… Я спала у своєму ліжку,  мене розбудив  гуркіт. Спершу  подумала, що то гроза, але то вибух.  

Мені хотілося втекти, щоб не чути, не бачити жаху. Не вкладалося в голові, як за один день, вмить може все змінитися. Вибухи, постріли…

Спочатку я боялася. Окупацію передати словами не можливо. У неволі… Моторошне виття сирен лякало мене. Я хотіла щось зробити для того, щоб заспокоїтися, відволіктися. Почала  допомагати людям,  безхатнім тваринам, робила, що було в моїх силах.

Коли 11 листопада 2022 року захисники  звільнили Херсон від окупації, це було неймовірне щастя.

Через вікно я побачила авто, які їхали із жовто-блакитними прапорами. Від радості хотілося сміятися і плакати одночасно. Тоді я подумала, що, може, скоро закінчиться війна?

Інколи я сідаю біля вікна так, щоб було видно колись гарну вулицю. Навкруги тихо, хоч це і ненадовго. Знову будуть обстріли. Ти їх постійно чекаєш, прислухаєшся до тиші, вона тебе насторожує. Я дивлюся на зелені дерева, на квітки в траві, на  синій небокрай - і мені здається, що на мить війна щезла. Мовчить природа, визирає з-за хмар сонце і сумно, ледь помітно, усміхається довкола. Не може воно розвеселити вулицю в такий важкий час.

Тиша знімає камінь страху з душі, і мені стає легше. Бачу з вікна, що природа потроху оживає: починають легко шелестіти дерева, пташка намагається заспівати.

Ось вона цвірінькає, ось уже веде пісню, майже таку, як у мирні дні. Вітер кружляє,  танцює з деревами й травами, так тихо і спокійно, а потім впевненіше підбирає плавні рухи під природну мелодію.  Стає ненадовго веселіше, усьому хочеться жити зараз, у цю коротку мить - хвилину спокою… Під променями сонця природа стає схожою на маленьке неймовірне диво, яке хочеться запам’ятати на все життя.

Я усміхаюся: ніколи ще диво не було таким прекрасним, ніколи ще воно так не розходилося з сумною буденністю.

Спадають на думку слова якоїсь  пісні, але плутаються, а моя душа хвилюється, зі сльозами просить спокою.   Потім лунає вибух. Серце шалено починає калатати у грудях. Кидаюсь прожогом у коридор, сідаю на підлогу і чекаю тиші. Усе ховається, щезає, ніби   ніколи не було. Тепер трави не колишуться від вітру, лише здригається земля від вибухів. Пташка більше не співає — навколо чути пронизливі звуки сирен. Сонце не визирає на небі — воно, як полотном, вкрите димом.

Повертається жахлива дійсність. Сьогодні знову неподалік приліт у багатоповерхівку, на щастя, всі живі. Душу знов охоплює страх. Мрії стають нечітким сумним маревом. Відчуваю, що по обличчю котиться сльоза.

Справді, страшне це слово «війна», але жахливіша є тільки реальність… Вибухи, постріли, поранення, смерть. Це моє сьогодення.  Так хочеться радості, бо це  зараз розкіш.