Мені 70 років. Пенсіонер з Херсона. Переніс два інсульти. Два місяці тому мені поставили кардіостимулятор. Вдома нас затопило, виїхали в село - тут також затопило і дім, і все інше… Зараз сушимо. Виїхали в Миколаївську область. Сидимо в селі. Тут було жінчине господарство, вона тут народилася. Ми цей дім як дачу тримали.

В перший день війни сиділи в квартирі. Я тоді з нирками лежав у лікарні, а потім удома був. Під час окупації були в Херсоні, нікуди не виїжджали. А в день, коли підірвали ГЕС, мене якраз виписували з лікарні обласної. 

Ми ще встигли заїхати на острів і взяти речі.  Приїхали в село. Думали, вода не дістане. А тут висота – вісім метрів над річкою. Словом, дістала й тут.

Води і світла не було, то ми ходили до помпи набирати. Ліфт не працював без світла. Я, правда, не ходив, бо лежав тоді, а жінка носила воду. Їжа була. Магазини працювали, і ми купляли, що могли, щоб запаси були. Не голодували, нам вистачало.

Прожив вік, думав, на старості відпочину. А воно - як не болячка, так війна. І коли воно закінчиться – невідомо. 

До мирного дня хочеться дожити та спокійно порибалити. А про що ще можна на старості мріяти?