Мені 45 років, я домогосподарка з Баштанського району. Війна нас застала в селі. Це дуже страшно було. Стрес. Паніка. Не хотілося ні їсти, ні пити. І це тривало десь місяць, а потім прийшло усвідомлення. Ми два місяці були в окупації, а потім із дітьми виїхали в Одесу. Зараз повернулися додому. 

Спочатку нічого не було, бо в магазинах усе скупили. У нас були невеликі свої запаси, а пізніше чоловік міг у Херсон виїхати й закупитися. Нам допомагало те, що ми жили в селі, були свої продукти з городу. І ліків був запас.

Дуже важко було виїхати. Ми самі вибиралися машиною. У мене три доньки. Зранку сіли в машину й цілий день простояли в колоні, нас не випустили. А потім, на Великдень, іншою дорогою виїхали. Ми два дні добиралися до Одеси. Багато дуже постів було. Але з нами була мала дитина, то нас спокійно пропускали. Звісно, переглядали речі, але дуже не перевертали.

Під Одесою ми пережили ракетний обстріл. Було дуже страшно, та й зараз теж, бо стріляють від ранку до вечора. Хоча в перші місяці більше боялися, а зараз уже трохи звикли.

Хотілося б, щоб війна скоріше скінчилася. Прикро, що багато розкрадають, тільки на волонтерах усе тримається.

Мрію про мирне, тихе, спокійне майбутнє.