Сиволап Вікторія, 10 клас, Ізюмський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рябенко Ірина Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Час від часу я згадую про перші дні війни, але у пам'яті тільки одна картинка: сонячне проміння ковзало по землі, але раптом набігли хмари. Всі події відбулися 24 лютого 2022 року: я прокинулася і почала збиратися до школи, але батьки сказали, що почалася війна. В той момент навіть не могла усвідомити, що моє звичне життя зміниться назавжди.

В голові звучало слово «війна», відключилися емоції, зникло сприймання звуків, не чула плачу мами, лиш стугоніло серце, все тіло ніби заніміло.

Як тільки все розпочалося, то взагалі було незрозуміло: як жити далі  та що робити. Ми сподівалися на те, що все обійдеться якомога швидше, що війна ненадовго. Але з кожним днем ставало все гірше. Було прийняте рішення батьками - виїхати, бо вже на той момент почали бомбардувати місто.

Памʼятаю з щемом у серці ці швидкі збори та прощання з рідною хатою. З ляком дивилась на заліплені вікна, на розкидані речі, на забутого ведмедика, якого я заховала, щоб з ним нічого не сталось.

З ведмедиком пов’язане моє дитинство, радісні сни, він чув мої мрії, щасливий щебіт малої дитини. Тато не дозволяв брати речі, бо говорив, що ми на кілька днів покидаємо хату, що скоро весь жах закінчиться. Я відчула, що втрачаю захист і спокій, бо тільки тепер зрозуміла: для нас досить важливо мати свою оселю.

Перше переселення- це село Кам’янка, де жили мої дідусь з бабусею, щоб заховатися від  смерті. Я не думала, що буду жити в умовах війни.

Всі радощі та прогулянки з друзями стали звичайним сидінням у підвалі. На той час  відчувала тільки бажання, щоб всі були живі та все було добре. Мерехтіння свічки  і схлипи мами час від часу  виводили із заціпеніння.

Та не довго був відносний спокій, війна дійшла і до нашого місця перебування. Знову поспіхом ми тікали, тільки щоб вижити.

Затрималися ненадовго у Словʼянську, а далі наша дорога йшла до чужого села в Полтавській області. Знову випробовування- адаптування до нових умов життя. І тут приходить усвідомлення того, що важливе життя,  спокій і  тиша. Спочатку різкі звуки і літак у небі  ще діяли інстинктивно на мізки та реакцію тіла, бо відразу падала на землю. Збоку для мешканців села виглядало смішно і незрозуміло.

Ми вперше за довгий час відчули хоча б якусь безпеку. Чужі люди прихистили нас, допомогли з речами, продуктами, залишились на півтора роки.

Час цей був неймовірно тяжкий, думки були тільки за те, щоб все було добре.  Не полишало відчуття турботи за рідних, за друзів, які залишились в Ізюмі, перенесли  смерть, страшні дні війни в окупації.  А чи всі живі?

Війни навчила цінувати  звичайні речі, які  раніше  здавалися чимось повсякденним. Все: сімейні цінності, прогулянки з друзями та навіть просто спокійно вийти на вулицю – стало моментом щастя і радості в минулому…

Кожен день війни вчив нас жити із почуттями невпевненості та страху, боротись за своє існування.

Дуже велику повагу я хотіла б віддати своїй бабці Олі. Коли ми перебували у Камʼянці, не дивлячись на всі жахіття, вона робила усе: підтримувала кожного із нас, варила їжу на вогнищі, доглядала за тваринами та створювала хоч якісь умови комфорту. І все це під обстрілами!

Сьогодні вже 1000 днів війни, я не маю сумнівів,що цей час змінив мене  та нашу сімʼю, взагалі всіх людей. Я стала радіти звичайним моментам життя та відповідально ставитись до своїх обов’язків.

Але мрія одна - жити без війни та щоб у всіх все було добре, щоб всі повернулися додому, щоб матері дочекались своїх синів і доньок з війни.

Сподіваюся  та маю віру, що зовсім скоро ми побачимо мирне небо над нашою країною, повернемось  до спокійного та мирного життя. Зараз я крокую зі всім українським народом по дорозі життя, по дорозі  відновлення і процвітання,  кожен наш крок виважений, бо ми захищаємо свою землю, свої інтереси, свою мову! Я вірю в те, що  ми житимемо в своїй країні, відбудуємо міста і села!

Наша нація сильних і вольових людей!