Михайличенко Ірина, 9 клас, Вишняківська гімназія з дошкільним відділенням та початковою школою - філія Вознесенського Першого ліцею з дошкільним відділенням, початковою школою та гімназією Павлівської сільської  ради Болградського району Одеської  області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Калин Галина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Повномасштабне вторгнення почалося о четвертій ранку, неочікуваний напад спричинив паніку та важке потрясіння у людей в Україні.

Вибухи,  довгі тривоги, знищені будівлі та народні пам'ятки, тисячі вбитих та зґвалтованих людей…Відчай…

Вторгнення росіян в жилі райони, обстріли та вибухи ракет. Люди, метушливі в'язким страхом, ховаються в підвалах та метро, ще не знаючи, що будуть сидіти там декілька діб без їжі, води, окутані холодним подихом страху, страху за те, що їм не вдасться повернутися на гору до сонячного світла, що і це в нас відібрали, страх, який ще кілька тисяч людей охопив своїми гострими кігтями.

Знищення абсолютно усього на своєму шляху, воєнні танки ідуть, упертою шеренгою, топчучи усе живе.                                             

Дванадцятирічна я не розуміла усього масштабу цієї проблеми до тих пір, поки це не торкнулося мене, а саме,  хвилювання за мою сестру. На той час вона знаходилась далеко від нас, у самому розпалі катастрофи, у Києві .

В цей момент, у самий розпал війни, було страшно не діждатися дзвінка або хоч якоїсь звісточки, було страшно загубити її, не почути голосу, не побачити обличчя.

Земля, яка тремтить від кожного подиху ворожої країни під моїми ногами, викликає запаморочення та гострі холодні  голочки по всьому тілу. Страшні сумніви, які забивають мою голову. Дитина, яка тільки почала усвідомлювати усі фарби цього світу, отримала тягар, який був звалений, як переживання за життя близьких.

Шахеди, наче вісники смерті, пролітали між багатоповерхівками;  ракети, які не зуміли збити, падали тяжким гулом, зни-шуючи клаптик за клаптиком Україну.

Мені було страшно від тяжкого провісника тривоги, який розносив страшні вісті мирним жителям. Але було страшно не за себе, а за мою сім'ю, за мою сестру.  Світ перевернувся повністю, адже багато людей втратили свої домівки та сім'ї. Але, єдине, що не втратили ми – це надію. Саме надія дає змогу триматися на ногах, навіть,  за таких умов.

Завдяки  силі та мужності наших захисників і українців, ми  залишаємося живі, ми, яких здолав смуток та відчуття депресії, ми, яких намагалися зганьбити  та відібрати волю, та все, що було в наших руках.

Україна – це сильна держава, яка спроможна відстояти та забрати наше. Відновлення буде ще важчим, тому що те, що ми пережили, буде найстраш-нішим спогадом, а для когось –  вічним сном. Багато українців були зламані втратою своїх рідних, які обороняли або просто жили, втратили своє життя  несправедливим кінцем. Деякі просто пропали, втративши останню надію на краще життя у мирі і спокої.

Наші загарбники відібрали все, що ми цінили і любили: надію на зустріч з тими, кого ми кохаємо, з тими, за ким сумуємо, дитинство у дітей , які могли, як квіточки, один за одним розквітати у мирі та спокої.

Годі й казати про те, як вони зламали долі невинних: синів, чоловіків, батьків, які пішли на фронт, та за помислом лукавого, полягли у бою, або відрізані від світу полоном. Я впевнена,  що їх бідні, вбиті горем матері, дружини, віддали б краще своє життя, в обмін за життя чи волю своїх найрідніших.

Але минув рік, минуло два роки,  люди, яким  вдалося оговтатися, знову почали жити, знову стали на ноги, витерли очі та намагаюся забути увесь жах, який їм довелося побачити.

Щодня я телефоную сестрі, моя тривога нікуди не ділася, вона вічним шлейфом ходить зі мною, застерігаючи, що в будь яку мить може трапитися непоправне.

Холодний страх мене не відпустив, я не можу жити спокійним життям, як раніше. І це хвилювання не відпустить мене, допоки не закінчиться війна, поки мільйони українців не отримають спокій та мирне життя, коли українці будуть знати, де прокинуться завтра та ділити вечори з близькими людьми, не хвилюватися про свою безпеку та безпеку інших.

Навіть зараз, під гул сирени, ми не втрачаємо надії, це маленький вогник, який рятує у складних та безвихідних ситуаціях .

Україна –  непереможна, багата та щедра, вона – наш дім, тому ми вистоїмо та обов’язково переможемо! Бо кожен із нас маленький воїн, козак, який успадкував силу духу та стійкість. Я впевнена, що я зможу теж стати цим рятівником-козаком та,  зрештою, знову побачити свою сестру.

Миру та добра всім! Разом до перемоги!