Мужанов Микита, 14 років, учень 9-Б класу Ладанського ліцею, смт Ладан, Чернігівська обл.

Вчитель, що надихнув на написання - Поліщук Володимир Миколайович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мабуть, ніхто ніколи не замислювався про те, що буде далі. Кожного дня ми прокидалися і займалися звичними справами. Хтось малював в голові плани на майбутнє, хтось чекав дня народження… Але ранок двадцять четвертого змінив усе!

Цього дня я вперше почув слово «Війна». Що воно для мене означало? Скажу чесно, я ще не розумів масштабності цього слова, але знав, що почалося щось серйозне. Батьки весь час шепотілися один з одним та телефонували нашим рідним. Потім мама попросила слухати новини по телевізору і говорити їй, якщо щось зміниться. Звичайно, як і кожна дитина я зрадів, що не треба йти до школи. Як не дивно, зараз я вже так не думаю. Найбільше я боявся, що знову заберуть мого тата, адже кілька років тому він служив в АТО.

Наступного дня до нас приїде внутрішньо переміщена сім’я, яка проживе з нами в будинку, майже, три місяці. Так, нас було багато, але разом ми справлялися значно краще.

Далі почалися справжні квести…

Кожний ранок починався з обстрілів та сигналів повітряних тривог. Ми за день навчилися одягатися по-армійськи. Харчувалися згідно певно режиму. Наш погріб перетворився на тимчасовий дім.

Було таке враження, ніби ми всі потрапили в якийсь фільм жанру бойовик. Але, на жаль, це все було насправді.

Найбільше мене вражала згуртованість всіх людей, які проживали на нашій вулиці, кожен допомагав, як міг: віддавали зіпсовані шини, чи одяг жовтого кольору, жінки варили їжу та віддавали на блокпости, плели сітки. До речі, тоді тато, без вагань, віддав свій улюблений жовтий светр.

Мабуть, у багатьох були проблеми з закупівлею продуктів харчування, але мої батьки придумали як допомагати людям. І ось тепер наша будівля перетворилася на міні завод з розфасовки круп. А ще в міні аптеку, бо мама шукала волонтерів, щоб забезпечити найнеобхідніші ліки людям.

Війна започаткувала нові традиції в нашій родині. Найголовніша – світломаскування. До речі, навіть зараз ми її дотримуємося, бо звикли все робити в темряві. В нашій морозильній камері завжди лежать кілька буханок хліба. Наша мама почала варити по кілька страв одночасно, щоб в разі відключення води чи світла, було чим харчуватися.

Як не дивно це прозвучить, але війна почала змінювати всіх людей. Я, нарешті, визначився з майбутньою професією. Цього року буду вступати до військового училища. Хочу прикласти всіх зусиль, аби моя Батьківщина і далі залишалася незалежною і самостійною. Я кожного дня вірю в наші Збройні сили України, радію перемогам і чекаю миру.

Ви запитаєте, що для мене мир? Однозначної відповіді немає. Але я точно знаю, що це усмішка на маминому обличчі, спокійний і сонячний ранок без сигналів тривог і вибухів, це чисте небо без ракет, міцний сон і здорові рідні.