У маріупольців на початку війни було дві біди: страшні безперервні обстріли і гуманітарна катастрофа

Війна застала мене в Маріуполі, де я народився і де мав житло, роботу. Я ввімкнув телебачення і дізнався, що кремлівський диктатор оголосив Україні війну. Я розбудив дружину, сказав: «Юлю, вставай, почалося». Я певною мірою очікував на такі події. Моя дружина нічого не зрозуміла. Вона думала, що почалися заняття онлайн. Ми обоє – викладачі Маріупольського державного університету. Цього дня в мене дійсно були заняття. 

Я онлайн проводив заняття зі свого предмета й оголосив студентам, що про подальшу роботу напишу їм у месенджері пізніше. Я не був упевнений у подальшому перебігу подій, хоча ми з дружиною сподівалися, що сили оборони України відіб'ються на нашій ділянці. Ми ніколи не думали, що Маріуполь буде заблокований і відбудуться такі події. А після заняття я пішов у магазин, бо в нас були дуже обмежені запаси харчів. Ми щодня або через день купували те, що нам потрібно. 

Я пішов у магазин, але там уже були проблеми. Я що зміг, те й купив в «АТБ». Це були 3-4 банки консервів рибних. Уже були проблеми з хлібом. 

Ми отримували якісь мізерні пайки від тих установ, які ще були під контролем українських сил. 

Потім ми побачили десь на заході охоплені вогнем будинки. Дуже чорний був дим. Потім війна сильно наблизилась до нас. Міни і снаряди стали падати біля нашого будинку, і нас дуже вразило те, що за 50-100 метрів палають багатоповерхівки. Це нас дуже налякало. Ми вимушені були спуститися в підвал нашого будинку. Там уже було чимало людей. Мама дружини через хворобу не могла лежати на дошках у підвалі. 

Ми були дуже шоковані, нам було нічого їсти. Слава Богу, люди нам щось давали. Ми там пробули три доби, а більше не змогли там залишатися. Ми піднялися нагору, у свою квартиру. У цей час припинилися шалені обстріли, але були якісь вибухи несподівані. 

Я ходив в академію поліції, де окупанти влаштували роздачу пайків, і бачив розірвані людські тіла свіжі. Коли я вчергове побачив це все, окупанти з академії поліції втекли. Правда, там працював генератор, і можна було заряджати телефони. Ми не могли на території Маріуполя спіймати зв’язок, але все одно заряджали, бо потрібен був ліхтарик. Я побачив, що людей там мало, дехто заряджає телефони, а окупанти втекли. 

Я бачив патронні стрічки з кулемета, які вони покидали. Пішов нижче і знайшов ящики з вином. Узяв із собою три пляшки вина, і ще я зміг узяти великий шматок замороженого м'яса. Усе ретельно запакував у торбу, на пляшки надів рукавички, щоб не видно було. 

Я забрав цю окупантську власність, приніс додому, поділився з сусідами. Це м'ясо лежало в нас у спальні, там температура була близько нуля. 

Ми всі втрьох лежали на одному дивані в залі, молилися, хрестилися й очікували на якийсь порятунок. Це м'ясо нас дуже підбадьорило. Я збирав дрова на вулиці. Було багато і сушняку, і решток розгромлених крамниць, аптек. У під'їзді ми готували їжу. Варили м'ясо, пекли млинці. 

Великою проблемою була вода. Я набирав її під звуки обстрілів, під свист мін. Набирав з жолобів, коли сніг танув на даху. А ще я збирав сніг, коли він був, для технічних потреб.   У нас було доволі багато води в системі опалення, у підвалі можна було зливати воду у відра. 

Багато людей ходили на склади, розташовані на заході Маріуполя, і я теж пішов. Там уже давно були пограбовані склади. Люди особливо старалися забрати алкоголь. І я вже в розграбованому складі зумів узяти десяток півторалітрових пляшок води.

Через необачність одного сусіда в нашому будинку виникла пожежа, і ми вибігли на вулицю. Було ще темно, десь четверта ранку. Ми вибігли з валізами, які вже у нас були зібрані, і з вулиці спостерігали, як палає наш під’їзд. Вогонь піднявся з другого поверху на третій, зачепив четвертий поверх, але згас.

Чоловіки намагалися потушити пожежу тими запасами води, що в нас були. Ми у відчинені двері лили воду, але це було марно. 

А той наш сусід випав із другого поверху на дах прибудови, сидів зі зламаними ребрами і дивився на все, що відбувається. Я виніс йому свою стару куртку і черевики, хоча люди були дуже незадоволені тим, що я йому допомагаю, бо він був винен у пожежі.

Згодом ми дізналися, що є «зелений коридор» і можна виїхати. Почали збиратися. З нами була мама дружини, яка приїхала в перший день війни з Лівобережного району. У неї вже й вік дуже поважний, і здоров'я слабке. Нам потрібен був транспорт, щоб доїхати до «зеленого коридору» з мамою дружини. Ми прийшли на територію другої лікарні. Звідти автобуси відвозили охочих. Ми поїхали на приватному автомобілі до Мангуша, там переночували сидячи і на приватному автомобілі поїхали до Бердянська. Там була станція «зеленого коридору». Ми добиралися три дні до Запоріжжя. Там уже була територія, підконтрольна Україні. 

Ми переночували в дитячому садочку, там нас добре нагодували, ми спокійно поспали. Наступного дня нас відвезли на вокзал, і звідти ми на потязі приїхали до Львова.

Маріупольський державний університет зараз, як переміщений ВУЗ, розташований у Києві. Тут нам виділили гуртожиток.

Думаю, що скоро війна не закінчиться. Я мрію про перемогу, про справедливе закінчення війни. Про те, щоб наші воїни не гинули і мирні українці не страждали від війни. Я мрію про справедливий суд над рашистськими злочинцями, окупантами, над тими, хто розпочав цю війну.