Мені 41 рік, у мене двоє синочків – 15 і сім років. На початку війни вони нікуди не виїжджали. Потім я вивезла їх до Києва, і вони жили там. Вони учні 1-го і  9-го класу, навчання дистанційне повністю. Діти хворіють. Менший сильно хворів. У Києві дуже тяжко винаймати житло власним коштом. Ми намагалися самі забезпечити своїх дітей. 

Весною ми повернулися до свого рідного міста, до Слов’янська, у свою хату. Живемо сподіванням, що війна скоро закінчиться. Їхати нікуди не збираємось. У мене є мама, якій 59. Ніякої гуманітарки нам не дають, бо я не підходжу під жодну категорію. Я розлучена, але в моїх дітей є батьки, тобто я не мати-одиначка. Я не ВПО, і мати моя не є пенсіонеркою. 

Якось виживаємо на кошти, які заробляємо десь самі. Є благодійні організації, які потроху допомагають. Від ООН була допомога, і від Фонду Ріната Ахметова ми отримували гуманітарку торік. 

Найбільше шокувало, що довелось виїхати кудись без грошей, і ми нікому не потрібні. Для того, щоб орендувати житло в будь-якому місті України, потрібно кошти заплатити рієлтору за два місяці. А якщо немає коштів, то ти - безхатько в рідній країні. Я розумію, що можна було звернутись до благодійних організацій, але це означає жити в школі десь у Львові або в хостелі. Ми спробували самі, і підтримки не було жодної. Всяке бувало, але, слава Богу, на шляху траплялося багато добрих людей і гарні лікарі, які були в Києві. 

Я б хотіла, щоб війна закінчилася завтра. Я хочу, щоб діти навчались у школі, щоб були випускні, щоб було тихо, мирно. Але це не від нас залежить. У нас у місті щодня вибухи.

В майбутньому бачу своє життя тихим, мирним в Україні. Без жодного розподілу. Ми хочемо жити і працювати на Україну. Миру хочемо і тиші.