Сім’я викладачів з Маріуполя зустріла війну без запасів їжі. Поступово вони навчились добувати їжу і воду, готувати на багатті під обстрілами і навіть гасити пожежі

Я і моя дружина працювали викладачами Маріупольського державного університету. Ми сподівалися, що сили оборони України відіб'ються на нашій ділянці, і ніколи не думали, що Маріуполь буде блокований. Після заняття онлайн я пішов у крамницю, але зміг купити в АТБ тільки 3-4 банки рибних консервів. Уже були проблеми з хлібом. 

У нас було якесь борошно, хоча ми ще не бачили найбільшого страху. Ми отримували якісь мізерні пайки від тих установ, що були під контролем українських сил. 

Потім ми побачили десь на заході палаючі будинки - дуже дим був чорний. Війна дуже наблизилась до нас, міни і снаряди стали падати біля нашого будинку. 

Нас дуже вражало те, що за 50–100 метрів палають будинки, багатоповерхівка - це нас дуже налякало. Ми 13 березня вимушені були разом із сусідами спуститися у підвал нашого будинку. Мама дружини через хворобу не могла лежати на дошках. 

Ми були в дуже великому шоці: у нас не було чого їсти. Слава Богу, люди нам щось давали. Ми там пробули три доби - більше не могли, бо мама дружини могла тільки сидіти у пластиковому кріслі. 16 березня ми піднялися у свою квартиру. У цей час наш будинок був під контролем окупантів, тому припинилися шалені обстріли, але були якісь вибухи несподівані. 

Я ходив в Академію поліції, де окупанти влаштовували роздачу пайків, і бачив розірвані людські тіла. Правда, там працювали генератори, і можна було заряджати телефони. Ми не могли на території Маріуполя спіймати зв’язок, але заряджали, щоб користуватись ліхтариками. 

Людей там було мало, я знайшов там ящики з вином і великий шматок замороженого м'яса. Цю окупантську власність я ретельно запакував і приніс додому, поділився з сусідами. Це нас дуже підбадьорило. 

Я збирав дрова на вулиці, у під'їзді на поверсі, як і інші сусіди, готував їжу. Ми варили м'ясо, пекли млинці. Важливою проблемою була відсутність води. Я набирав воду із жолобів, коли танула вода на даху, під звуки обстрілів, під свист мін. А ще я збирав сніг для технічних проблем. Ще було доволі багато води в системі опалювання, і в підвалі можна було зливати воду у відра для технічних і каналізаційних проблем. 

Через необачність одного сусіда в нашому будинку виникла пожежа десь о четвертій ранку. Було темно, ми вибігли на вулицю зі своїми валізами, які в нас були зібрані, і спостерігали, як палає наш під’їзд. 

Вогонь піднявся з другого поверху на третій, став чіпляти четвертий поверх, але згас. Чоловіки намагалися потушити пожежу навіть запасами тієї води, що в нас були, але це було марно. А мешканець випав з другого поверху на дах прибудови до будинку, зі зламаними ребрами сидів і дивився на все, що відбувається. Я виніс йому свою стару куртку і черевики, хоча люди були дуже незадоволені тим, що я йому допомагаю, бо він був винуватцем пожежі. 

Я з сім'єю перебував у Маріуполі до 24 березня 2022 року. З нами була мама дружини, яка приїхала в перший день війни з Лівобережного району. У неї вік дуже поважний і здоров'я не дуже добре.

Ми прийшли на територію Другої лікарні - там автобуси відвозили бажаючих до Нікольського, а бажаючих було дуже багато.  З Нікольського ми поїхали на приватному автомобілі  до Мангуша, там переночували ніч сидячи і до Бердянська. Вже звідти починався «зелений коридор». Ми їхали з 25-го до 27-го до Запоріжжя. Переночували у дитячому садочку, там нас добре нагодували, ми там спокійно переспали. Наступного дня нас відвезли на вокзал, і ми потягом приїхали до Львова.

Я і дружина разом працюємо у Маріупольському державному університеті, який зараз переміщений у Київ, і тут нам виділили гуртожиток.

Думаю, що скоро війна не закінчиться. Я мрію про перемогу, про справедливе закінчення війни, щоб люди не гинули, наші воїни не гинули на цій війні, і мирні наші українці не страждали від війни.  Мрію про справедливий суд над рашистськими злочинцями, окупантами і над тими, хто розпочав цю війну.