Інна з сім’єю пережила жахливі події в Маріуполі і виїхала з великим ризиком для життя 

Я не могла повірити, що повномасштабна війна почалася. Думала, що все буде за сценарієм 2014 року - через кілька днів закінчиться, тому спокійно зібралася і під звуки вибухів поїхала на роботу. Коли на роботі у нас повибивало вікна, ми трошки зачекали і розійшлися по домівках. Все одно сподівались, що це все ненадовго.

Через те що, все закрилося і були вибухи, ми не могли купити достатню кількість їжі. Тому старалися її економити, все розподіляли розумно. Ми групувалися з сусідами, що в кого було. Не було ні газу, ні світла. Підірвані дерева, які впали від бомбування, ми кололи на дрова. Розпалювали багаття, готували по черзі їжу. Через сильний авіаобстріл в дім попала міна. Слава Богу, вона не вибухнула, тільки один поверх пробила, але навкруги будинку таке творилось… 

Школу біля нашого дому розбомбило добряче, але люди, які там ховалися внизу в підвалі, на щастя, живі. Через цей обстріл у нас повибивало вікна і двері. Вікна вилітали з рамами - не було можливості навіть заклеїти плівками, опалення не було.

На вулиці мороз -10, а в квартирі не набагато тепліше, десь -5. Ми по кілька разів на день бігали, на багатті гріли багато води й обкладали свою лежачу бабусю гарячими пляшками.

Брат мого чоловіка проживав у Києві. Він переживав, бо у нас не було зв'язку, і було невідомо, чи ми живі. Він зібрався і поїхав своєю машиною з Києва до Маріуполя. Трішки до нас не доїхав - його зупинив ДНРівець, поставив йому дуло до лоба і сказав: «Перекладай всі свої речі в машину». Сів і поїхав, Слава Богу, що не вбив. Брат чоловіка пішки до нас дійшов. 

Ми знайшли батьків мого чоловіка, у їх сусідів була машина. Нашим друзям вдалося роздобути десь пальне. 

Багато автівок не заводились, бо через вибухові хвилі машини вийшли з ладу. Ми саме той бак полагодили жуйкою, якось закріпили. Машина вся була в уламках, не було ні вікон, нічого.  

Виїжджали однією машиною: я, мій товариш, моя молодша сестра неповнолітня і його неповнолітня сестра. Коли виїжджали через усі блокпости ворожі, вони нас також дуже боялися. На першому блокпості рашисти нас зупинили і мало не вистрілили мені в лоба, бо вони не побачили через подряпини скла, хто там їде. Чоловік їхав з іншими друзями і з речами. Вони виходили пішки, бо наш район розбомбили, і вони пішли далі в центр міста. А за моєю мамою і бабусею повинні були заїхати батьки мого чоловіка і брат мого чоловіка, бо бабуся лежача, вона навіть сидіти не могла. 

Ми виїжджали без речей. Я могла з собою забрати документи, гроші які були, і двох котів. Машина більше не могла тягнути. 

Навіть коли ми нагору виїжджали, нам потрібно було виходити,  щоб водій з машиною міг заїхати наверх, і потім ми його наздоганяли пішки, сідали і далі їхали. 

Ми виїхали до родичів в село під Бердянськом, там трошки відлигали і днів через десять виїхали звідти на евакуаційних автобусах. Це було не просто, бо автобусам не дозволяли заїжджати в місто - їх зупиняли десь на перехресті, біля маленьких селищ, які були далеченько від Бердянська. Слава Богу, у нас було ще трохи бензину, щоб доїхати до краю міста і потім все одно йти пішки до тих автобусів. Бабусю довелося залишити у нашої родички, яка залишалася там і працювала в лікарні. Вона сама запропонувала доглядати за бабусею, бо інакше моїй мамі довелось би теж залишитися.

Я свій стрес не змогла лікувати з психологами через те, що мені доводилося знов і знов підіймати ці теми і знову все переживати. Тому я вирішила, що не буду ділитися зі спеціалістами тим, що я це пережила. Мені вже стало трішки краще -  вже не так тремтять руки і все тіло, але ще залишилися нічні жахіття. Окрім цього, я більше нічого не бачу, коли сплю.  Тільки коли є якесь сильне нагадування про Маріуполь або якісь вибухи, у мене мурахи по шкірі через те, що психологічний стан зрушений через вибухи. Психологічні проблеми залишилися.