Василенко Олександр, 10 клас, Брилівський ліцей Виноградівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Обертас Тетяна Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

22 лютого 2022 року, шоста година ранку. Я прокинувся від якихось дивних звуків. Лютий на календарі, а чути гуркіт грому. Мені треба збиратися до школи. Зимовий грім мене бентежить, бо він дивний, незвичний. Аби ж я тоді знав, яким він виявиться затяжним…

Мама й  бабуся теж не такі, як завжди. Якісь збентежені, розгублені, ховають очі. Я запитав, що це за такі дивні звуки грому линуть. Після затяжної паузи бабуся сказала, що почалася війна, на нас напала росія. І нам треба їхати у село Солонці до татових батьків та родичів, щоб бути усі разом. Ми швидко зібралися, склали найнеобхідніші речі і поїхали у Солонці.

Вибухи у селі були ще більш відчутніші – село через плавні та Дніпро розташоване поряд з Херсоном, а там і Чорнобаївка… Все у повітрі гудить, земля здригається; всі люди злякані, напружені; новини лякають.

У небі над Херсоном понад двадцять гелікоптерів – ревище ще те! Летять неначе на нас! Потім гелікоптери різко вивернули над  херсонськими плавнями і полетіли в бік Олешок, потім, мабуть, на Каховку. Але їхнє жахливе гудіння-ревище ще кілька годин стояло у мене у вухах. А стрільбища на мосту, автоматні черги, танки…Телевізор і радіо без упину передавали жахливі повідомлення про наступ ворога, обстріли міст, знищення аеродромів та військових частин та знущання над мирними жителями.

І мама, щоб врятувати нас з дворічним братиком, вирішила їхати з окупованих Олешок  до батька у Данію, де він працює вже кілька років .

Ми найняли одного із перевізників, а тоді багато хто заробляв тим, що перевозив людей з окупації на підконтрольну частину України. Наш маршрут мав бути: місто Олешки – Херсон – Одеса – Львів – Польща – Німеччина – Данія. Перевізник нас мав довезти в Одесу. Заплатили великі для нашої сім’ї гроші : 10 000 гривень за маму, 8 000 гривень за мене, а з малого Сергійка дядько не взяв, бо мама колись учила його доньку… Десятки КПП, злі російські солдати з автоматами, на узбіччі спалені та вцілілі танки та БТР, години очікування у черзі й невідомості – чи пропустять.

Наш водій заплатив більшу  пропускну суму за проїзд – нас випустили з окупованої Херсонщини.

Перетнувши кордон, у Польщі нас посадовили на потяг до Німеччини. Малий Сергійко сподобався усім пасажирам. Йому було нудно сидіти стільки годин, днів у мами на руках, що він тепер ходив по вагону і заглядав у всі купе. Його пригощали яблуками, печивом, цукерками, бутербродами. Мама сміялася крізь сльози, коли він усе це нам приносив, і казала : «Мамин годувальник!»

Я думав, що моє життя різко зміниться – я ж виїхав з окупації. Але частина мене, частина моєї душі і серця лишилася у Солонцях з бабусею і дідусем – батьками тата.

Я втратив бабусю - вона ледве не загинула у бурхливому потоці Каховської ГЕС, а через кілька місяців її серце таки не витримало горя; втратив дім, у якому народився й жив щасливо до вторгнення росії; втратив будинок у селі – батьківську спадщину;  втратив школу – по ній було кілька прильотів і ще й затопило водами Каховської ГЕС. Я втратив сусідів, яких вже ніколи не побачу. Втратив місто, яке майже згоріло і досі знаходиться в окупації та  під обстрілами. Втратив своє щасливе дитинство, яке закінчилося з початком повномасштабного вторгнення росії.

Я мрію зустрітися зі своїми рідними. Хочу, щоб вони дочекалися Перемоги живими й здоровими!

За 1000 днів війни я втратив так багато, що буду радий просто побачити усіх ЖИВИМИ!