Волошин Іван, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету «Запорізька політехніка»"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ульяненко Ілона Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Все почалося з того, як я, будучи учнем 7 класу, прокинувся в незрозумілій для організму обстановці, ніби моє тіло вже знало, що почалося повномасштабне вторгнення. Помічаючи незвичну тишу для нашої квартири, я йду на кухню, де зазвичай сидять мої батьки перед тим, як піти на роботу, і бачу на телевізорі масу оголошень про те, що почалося повномасштабне вторгнення. Все ще не усвідомлюючи серйозності всієї ситуації, я пішов і ліг дивитися новини у своєму телефоні. Думаючи, що це якийсь "пранк", не звернув на це увагу й пішов далі спати, розуміючи, що школи не буде. Пізніше цим же днем ​​ми зв’язуємося телефоном з друзями і обговорюємо цю тему, але знову ж таки, будучи все ще школярами, нас це не особливо хвилювало, враховуючи, що в перші дні вторгнення нічого особливого конкретно з моєю областю не відбувалося.

Наступне, що дійсно налякало мене і мою сім'ю, – це перша тривога – ніколи не забуду той страх невідомості й страх померти, ми відразу ж сховалися в коридорі і почали читати канали новин у надії втішити себе хоч чимось.

Я почав писати своїм друзям, хвилюватися за них і намагатися заспокоїти себе, спілкуючись з ними та обговорюючи цю першу злощасну тривогу. На щастя, все обійшлося і жодних вибухів не пролунало, наступні тривоги вже не були такі страшні, як ця перша. А от перший масований обстріл Запоріжжя був у жовтні  2022 року, коли в нас по 5-6 годин вимикали світло і воду. Пам'ятаю ті жахливі моменти, як ми з батьками після вибуху бігли до мого молодшого брата і сестри, щоб дістати їх із ліжок і посадити в коридорі, бо на той момент ми їм там стелили ліжка, оскільки обстрілів було вкрай багато протягом усього дня.

Усвідомлення війни лише руйнувало мою психіку. Щодня бачив, як страждають люди, які втратили свої сім'ї, домівки й близьких їм людей.

Мені ставало не по собі, порівнюючи себе з ними, я розумів, що я зараз живу розкошуючи, бо вони пройшли те пекло, яке ніхто й ніколи не повинен був знати. Мене мучили сумніви, я думав, що Запоріжжю буде кінець, бачачи ті розрухи й  результати прильотів, як нам підривали теплоелектростанції, як нам підривали мережеві канали й місця розташування військових. Спостерігав на власні очі зруйновані навпіл будинки й усвідомлював, що в цей момент я міг бути на місці тих людей, які перебували там й не підозрювали, що їхнє життя закінчиться за мить.

Звичайно після цих моментів я вже не міг бути тим, ким був до 24 лютого 2022 року. Щодня перед сном я думав про те, що зараз, після оголошення тривоги, прилетить ракета прямо в мій дім і моє життя обірветься.

Усі мої цілі, амбіції, досягнення, друзі, знайомі – все це в мить втратить сенс. І найстрашніше те, що це ніяк не передбачити, і не змінити, хіба що виїхати з України. Навіть зараз я замислююся з цього приводу, що моє життя може обірватися в будь-який  момент, і якщо заглибитися в це – стає вкрай моторошно й не по собі, але, як і всі жителі України, я знаходжу в собі сили рухатися далі, не зациклюючись на цьому.