Феденко Гліб, 6 клас, Комунальний заклад "Маріупольська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №66 Маріупольської міської ради Донецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ведмеденко Надія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року поділило моє життя на «до» і «після». Той день я пам’ятаю похвилинно. Почалося все з того моменту, коли мама сказала мені, що почалася війна, і в школу я не піду. Вона пішла до магазину на закупи, залишивши мене самого вдома. Я чув вибухи, боявся. Вікна тремтіли, і я тремтів. Вибухи були десь далеко, але я не міг стримати сліз. Тоді  я ще не знав, що це був тільки початок. Атмосфера у родині була дуже напружена: мама дивилася новини і розмовляла по телефону, а батько все ще ходив на роботу. Потім ми вирішили перебратися на ночівлю у коридор, бо  нам здавалося це місце найбезпечнішим у квартирі.

Через декілька днів зникли газ, вода, світло, мобільний зв'язок. Не маючи більше можливості готувати вдома, батьки  почали виходити та палити багаття, щоб приготувати їжу. Вони виходили по черзі, щоб не залишати мене самого.

Коли ми лягали спати, зазвичай батьки намагалися хоч якось мене відволікти від сумних думок, розказували кумедні історії з життя, і ми сміялися. Це мій дуже яскравий спогад, адже ми сміялися лежачи у коридорі у верхньому одязі, адже березень видався дуже холодним, а прямо над нашими головами пролітали ракети. Це був сміх відчаю і спроби хоч якось себе відволікти від страшних думок. Мама щільно укривала нас  ковдрами і починала нам читати вголос при світлі запаленої свічки.

Далі ми вирішили, що залишатися у цій квартирі небезпечно, бо бомби і ракети прилітали все ближче. Одна з них влучила у сусідню квартиру і сталася велика пожежа.

Ми вирішили перебратися до наших родичів у інший район міста. Але те, що ми переїхали не дуже допомогло- будинок моєї сестри був неподалік від заводу Азовсталь…Потім, випадково, ми дізналися про можливість виїзду, про відкриття «зеленого коридору». Ми почали збиратися. Я плакав і страшенно панікував, бо був впевнений, що ми не зможемо виїхати через постійні обстріли. Небезпека ніби постійно дихала у спину. Проте ми змогли. Коли ми їхали, мама часто затуляла мені очі, щоб я не бачив понівеченого міста. Ми виїхали з Маріуполя до зовсім іншої країни. Тому що моєму татові потрібно було продовжувати складне лікування, яке він почав ще до війни. 

Я звернув увагу, що всюди були люди, які або нас підтримували, або  нам заважали та намагалися зламати нас, але ми не здалися. 

Сьогодні ми проживаємо в Італії. У мене немає тут друзів-однолітків бо мені складно, з ними. Я відчуваю, що вони мене ніколи не зрозуміють. Вони веселі і безтурботні, а я - інший. Усі ті обставини і вкрадене дитинство сильно змінили мене. Я ловлю себе на думці, що навіть зараз, коли в мене нема офіційного дому, я втратив батька і знаходжусь у чужій мені країні, я падаю духом і не здаюся. Я продовжую навчання в українській школі, хоч змушений навчатися в закордонній. Пишаюсь своїми досягненнями, адже  добре навчаюсь в італійській школі і відмінно в українській.

А найголовніше, я мрію повернутися на рідну землю. Відчуваю сильний зв’язок з нею.

І я впевнений, що у цьому прагненні я не самотній. Українці завжди були сильним народом, який пережив багато страшних подій. Упевнений, що б нас не чекало в майбутньому, ми усі зможемо подолати це. Я вірю в своє щасливе майбутнє в Україні.