Єщенко Антон, 11 клас, Опорний заклад «Вишняківський  заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мищенко Руслан Віталійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хай ясна ідея розгориться полум’ям

у душі молодого українського покоління

й веде його все вище й вище

на сонячний шлях волі і щастя

великого українського народу

й до вселюдського братерства й любові.

Осип Турянський

Це сталося тоді, коли незвані гості ступили на нашу стражденну землю. Саме тоді більшість українців зняла рожеві окуляри, навіть ті, які вперто не помічали проблем. Все життя нас вчать, що від історії слід брати лише повчальні уроки, переосмислювати їх і використовувати в майбутньому. Як не загубитися на цьому шляху? Чи варто боятися? Як будемо відвойовувати своє?

Війна безпосередньо впливає на всіх нас так чи інакше. І це просто не може не хвилювати нас – підлітків. Але раптом усе змінилося. Нова реальністю, яка вплинула на кожен аспект мого життя.

Перше, що змінилося, — це навчання. Замість звичних уроків у школі ми перейшли на дистанційну освіту. Спочатку це було тимчасовим заходом, але швидко стало зрозуміло, що ми не повернемося до колишніх буднів так швидко. Навіть коли школа відновила роботу, постійні повітряні тривоги переривали освітній процес.

Іноді важко було зосередитися, коли за вікном чулися відлуння вибухів, і ми не знали, що буде завтра.

Проте в таких умовах ми навчились бути відповідальними за своє навчання. Я зрозумів, що тепер кожен день важливий і кожна година має бути використана з розумом. У цьому контексті мене надихає приклад Тараса Шевченка, який, перебуваючи у засланні, не припиняв самоосвіту і творчу діяльність. Він мріяв про вільну Україну, як і ми сьогодні мріємо про перемогу та мирне життя.

Життя у селі завжди було простим:  допомагали батькам на городах, ходили до школи, іноді разом з друзями грали футбол на сільському стадіоні. Але війна змінила навіть цей простий порядок.

Деякі з моїх однокласників разом із родинами були змушені виїхати в інші країни чи безпечніші регіони. Хтось приєднався до волонтерських рухів, щоб допомагати фронту, а дехто — як і я — залишився вдома, намагаючись допомагати як міг: збирати теплий одяг для військових, плести сітки чи організовувати збори на потреби армії.

Мене вразило, як люди об’єдналися, щоб допомагати одне одному.

Війна змусила нас швидше дорослішати. Я почав задумуватися над питаннями, про які раніше не думав: що таке справжній патріотизм? Як я можу бути корисним своїй країні? Чи можу я стати частиною майбутніх змін? Відповідь на ці питання я шукав у книгах. Наприклад, у романі Олеся Гончара "Людина і зброя" описано героїзм молодих солдатів, які боролися за свободу під час Другої світової війни. Вони, як і ми сьогодні, мріяли про перемогу, і я бачу паралелі між їхнім подвигом та тим, що ми переживаємо зараз. Мої однолітки йдуть на фронт, і це змушує мене ще більше цінувати мир і свободу.

Мрія про перемогу — це те, що об'єднує нас усіх. Кожен з нас, незалежно від віку чи місця проживання, прагне того дня, коли ми зможемо сказати: "Війна скінчилася".

Я бачу свою роль у майбутньому країни в тому, щоб продовжувати навчатися, розвиватися і допомагати відбудовувати нашу державу після війни. Я мрію стати вчителем, щоб навчати дітей, які, як і я зараз, зіштовхнулися з реаліями війни, але не втратили віру в краще.

Життя змінилося, але разом з цим змінився і я. Війна показала мені, наскільки важливо цінувати кожну мить життя, любити рідних і бути вдячним за мир, якого ми так прагнемо.

І хоча ці 1000 днів війни стали важким випробуванням для всіх нас, я вірю, що вони заклали в мене ті цінності, які зроблять мене сильнішим. Я вірю в перемогу і в те, що кожен з нас внесе свою частку в цю перемогу. Нехай попереду чекають труднощі, але як казав Шевченко: "Борітеся — поборете!"