Тетяна Іванівна вважала, що їй вже нічого боятись в цьому житті. Але виїжджати замінованою трасою виявилось страшно

Я з Мелітополя, мені 65 років. До 24 лютого 2022 року навіть не уявляла, що таке може статися. Я викладачка. Трошки працюю на пенсії. У мене двоє синів. Чоловік помер. Є своя квартира, трошки майна, але все залишилося на окупованій території. 

Виїздила я 30 вересня - саме в той день, коли вороги оголошували, що наші землі тепер за Конституцією будуть належати Росії. І мені під обстрілами й тривогами вдалося виїхати. З 30 вересня я не вдома, хоча зовсім поруч. Сто кілометрів – це не так і далеко, можна навіть пішки дійти, але не дійдеш. Живемо, віримо, що ми туди повернемося і пройдемося по вулицях рідного міста. 

А тоді було дуже страшно. Я працюю допізна. Нещодавно лягла – і дзвінок телефонний: «Мамо, вставай, нас бомблять». А вже ввечері російські війська були під Мелітополем. І тоді кругом почалися черги.

Я пам’ятаю перелякані обличчя одних людей та усміхнені обличчя інших, які чекали на «русскій мір». Ми збиралися зняти гроші. Зазирали одне одному в очі. Що буде далі – ніхто не знав.

Є така прикмета: коли від’їжджаєш із дому й кинеш погляд назад, то обов’язково повернешся. Я в машині сиділа тихо, як мишка. Не боялася. Я вже не в тому віці, щоб чогось боятися. А страшно було їхати тоді, коли за Василівку вибралися й машина йшла повз міни. І праве, і ліве колесо майже торкалося мін. І так – декілька кілометрів. Тоді дійсно було страшно. А ще – коли бачила, як із якоїсь машини вистрибнула кішка і жінка намагалася за нею побігти до лісосмуги. Чоловік в останню мить схопив її й не пустив, бо там були міни. Це було і страшно, і зворушливо - що наші люди не кидають своїх тварин. 

Чутно були постріли, вибухи позаду колони. А найстрашніше було, мабуть, коли прийшло відчуття, що ми проїхали, вибралися. Тоді вже лякала невідомість. 

Коли в Мелітополі вперше ракети прилетіли по наших «братах», я стояла, у вікно дивилася і щиро раділа. Бо вони летять і, значить, буде якась відплата. Часто ставлю собі питання: невже ми їм коли-небудь пробачимо? Невже людство пробачить цій орді таку війну у ХХІ столітті? 

Ця війна зняла маски з людей. Ми припинили грати ролі й показали одне одному, ким ми є. 

Я неодноразово була на мітингах, на протестах, і бачила обличчя солдатів російських (хотілося сказати  –«німецьких»). Я бачила, як вони стискали щелепи від люті, але не могли ще тоді стріляти в нас. Потім бачила, як уже почали стріляти, коли ми мера відстоювали, якого захопили. 

Це було дуже страшно. Але люди були різні. Дехто казав: «Куди ти лізеш? Навіщо туди йдеш?» Але ж є громадянська позиція, яку треба відстоювати. 

Колись казали: «Лікарю лікар не потрібен». Я психолог, допомагаю людям похилого віку: навчаю їх, як збирати себе докупи, як заспокоїтися. Проблема ж не в цьому. Є просто душевний біль від того, що таке сталося. Адже я пам’ятаю ще радянські часи, коли нам кричали, що ми брати навіки. Колись моя мама казала, що нічого не боїться в житті, тільки голоду. Вона пережила голодомор. А я тепер боюся тільки зрад. Коли друзі та близькі зраджують – це для мене найстрашніше.

Після війни хочу поїхати до Європи, але не як біженка, не як людина, яку жаліють та якій намагаються допомогти. А просто як гість. Відпочити, побачити світ. Як рівноправна особа. А ще хочеться зібрати свою родину – дітей, онуків – за одним столом у рідному Мелітополі.