Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Елеонора Харченко

"Я глибоко вірю в те, що Україна переможе"

переглядів: 78

Харченко Елеонора, 16 років, учениця Берестівської ЗОШ I - III ступенів, с. Берестове, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Квітень. Вихідний день – субота. Як я люблю свої квіти! Їх у мене так багато і на вікнах у будинку, і на вулиці.

Щотижня чекаю вихідного. І ось він настав. Чому люблю саме вихідний? Це якраз той день, коли не треба нікуди поспішати.

Люблю у вихідний доглядати за квітами. Підпушувати, поливати, милуватися ними і говорити з ними. Це таке відчуття, наче потрапляєш в казковий рай, заквітчаний квітами. І ось я в раю, серед своїх квітів. Забуваю про все, бо слухаю їх голос, милуюся їхньою красою…

Але враз чую далекий гул, що лине з відкритого вікна. Намагаюся спочатку не звертати увагу, але гул не вщухає, а навпаки наростає і ці звуки, спочатку незрозумілі наближаються все ближче і ближче. Не хочеться залишати квіти і виходити на вулицю. Але гул наростає і здається, що починає тремтіти земля.

Доводиться залишити свою улюблену справу і на хвилину вийти на вулицю. На подвір’ї від цих звуків волосся почало підніматися вгору і по спині забігали мурашки. Звук наближаються, і стає зрозуміло, що кам’яною дорогою рухається військова техніка – сила-силенна.

Почала двигтіти хата, із-за рогу один за одним з’являються танки, справжнісінькі танки, яких я ніколи раніше не бачила наживо.

По щоках не вимушено градом починають котитися сльози. І я усвідомлюю, що це війна, жахлива війна. Про яку я тільки чула в книгах та чула з бабусиних розповідей. Але тоді було не страшно. А зараз, коли стоїш на подвір’ї і бачиш своїми очима колонну танків із озброєними солдатами зверху, це жахливо, дуже моторошно й страшно.

Вулиця, де я живу, веде на схід, на Донеччину, бо село межує з Донецькою областю. По нашій дорозі до міста Маріуполь всього 60 кілометрів.

Цей день розділив наше життя на до і після. За одну хвилину промайнуло в голові, що було, що бачу і чую зараз, і не можливо собі уявити, що буде далі. Вулиця тягнеться мимо току, а потім повертає на підйомі в степ і далі тягнеться довгою стрічкою, яку видно далеко. Гул стояв ще довго, а я стояла і вдивлялася в долину, а ж поки останній танк в густому тумані пилу не зник за горизонт.

Страшно було повернути голову в інший бік.

Страшно було подумати, що чекає тих солдатів попереду і, що чекає нас. Часто приходить думка, чи живі ті хлопці?

Довго ще шумів у вухах той страшний гул і не давав спати. Цей день запам’ятався мені на все життя. І після нього я ще не один раз проводжала колони військової техніки на Донбас зі сльозами на очах.

Але як хочеться миру, посмішок, любові, тепла і затишку для кожного з нас. Як хочеться жити, займатися улюбленою справою, бачити над головою тільки мирне небо, бути щасливою, мріяти…

Цей день дав зрозуміти раз і назавжди ціну миру, спокою, щастя. Я глибоко вірю в те, що Україна поверне тимчасово окуповані території Донецької та луганської областей, Автономної Республіки Крим і переможе. І ми, всі жителі України, будемо щасливими.

Україна – це ми!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Берестове 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 безпека та життєзабезпечення діти перший день війни 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій