Бучинська Анна, 9 клас, Одеський ліцей №63 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сідорова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна, яку ми не чекали, змінила наше життя. 24 лютого, о п’ятій годині ранку, мене розбудили спалахи та вибухи. Спочатку я подумала, що це феєрверки, але мій батько, поглянувши у вікно, тихо сказав: «Почалася війна». Від цих слів стисло в грудях, мене охопив страх і тривога. Наша родина прийняла рішення швидко збирати речі та виїхати з Одеси. На вулицях було багато військової техніки, а на автозаправних станціях зібралися величезні черги. У новинах не було жодної інформації, і від цього тривожність тільки посилювалася.
 
Ми вирішили поїхати до родичів в Арциз з думкою про те, що там буде безпечніше. Під час кожної тривоги ми бігли у старий підвал, сподіваючись, що він нас захистить. Але й там війна дісталася нас.
 
Один з вибухів, що пролунав у нашому місті, пошкодив підстанцію, на якій працював мій дідусь. Люди залишилися без світла на цілий тиждень. У деякий районах не було й води. Відчуття тривоги та занепокоєння охопило мешканців нашого містечка. У магазинах залишалося все менше продуктів, але волонтери та міські жителі організували пункти незламності, де можна було отримати їжу, воду тапідзарядити мобільні телефони. Попри всі труднощі, люди згуртувалися, підтримуючи одне одного. Це стало одним із найяскравіших проявів людяності у ці важкі часи.
 
Увесь цей час ми жили у постійному стресі, відчуття бездіяльності та страху за майбутнє тиснуло мов камінь на серце. Я розуміла, що наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
 
Одного дня мої однокласники надіслали відео, де наш шкільний район зазнав серйозних руйнувань. Щодня друзі повідомляли, що територію, де знаходиться наша школа, почали все частіше обстрілювати. Це додавало ще більше страху та невизначеності. Згодом моя мама була змушена повернутися до Одеси у зв’язку з роботою. Вона поїхала зі старшим братом, а я залишилася з батьком у бабусі. Мій тато більшу частину часу був на службі, і я майже не бачила його. Це був дуже важкий період, адже до війни ми ніколи так надовго не розлучалися.
 
Я відчувала образу, що батьки залишили мене, і наші сімейні стосунки почали руйнуватися. Ми перестали проводити час разом, частіше сварилися, і кожен почав жити своїм життям.
 
Багато моїх друзів виїхали за кордон. Вони казали, що повернуться, коли закінчиться війна, але з часом їхня думка змінювалася. Я почала розуміти, що спілкування, навчання, звичні справи - усе це стало складовими нової реальності. Нам потрібно було повертатися до звичайного життя, незважаючи на обставини, не зупинятися, рухатися вперед, з оптимізмом дивитися у майбутнє, адже я вірила і вірю, що ми вистоїмо, що відбудуємо нашу країну, у якій хочемо жити. Уже майже три роки ми живемо у війні. Люди звикли до цього ритму життя, навчилися радіти дрібницям. Війна не означає, що ми повинні перестати мріяти, йти до своєї мети.
 
Навпаки, зараз треба ще більше цінувати кожен момент радості, святкувати маленькі перемоги. Усі мають право бути щасливими, незважаючи на складні обставини.
 
Тепер, озираючись назад, розумію, як війна змінила нас усіх, але головне - не зламала нас. Я особисто навчилася жити зі страхом, але водночас - радіти життю все більше. Я дитина війни, але хочу жити, як звичайні діти у світі. Відвідую концерти, щоб відволіктися від постійної тривоги, проводжу час з друзями та родиною. Маю надію, що, попри жахливі умови, можна знайти своє щастя і робити життя кращим. Україна незламна, і ми обов’язково здобудемо перемогу. Тисяча днів війни навчила нас головного – цінувати мир.
 
І я вірю, що скоро настане той день, коли ми зможемо сказати: “Війна закінчилася. Ми - перемогли”.