Онуфрієнко Ксенія, 1 курс, Комунальний заклад "Павлоградський фаховий медичний коледж" Дніпропетровської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Титаренко Євгенія Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя розповідь бере початок  23 лютого 2022 року. Як виявилося, цей день став останнім щасливим та незабутнім днем мого дитинства, адже тоді  в нашій країні і в моєму місті ще не було війни. Це був час, коли в  небі, за винятком Сходу, літали мирні літаки, а вибухи лунали  тільки від феєрверків.  Тоді, 23 лютого 2022 року, ми  з однокласниками ще не знали, що останній раз спокійно перебуваємо у стінах рідної школи, останній раз збираємося укупі всім класом, останній раз сидимо з подругою за одною партою, останній раз пишемо контрольну роботу…

Ми не знали, що буде завтра, а тому, на той час, не могли гідно оцінити всього того, що мали. Розуміння прийшло незабаром.

Вранці 24 лютого 2022 року нас сповістили, що росія (не піднімається рука написати назву країни-агресора з великої літери) напала на Україну. З цього дня для мене, як, мабуть, і для кожного громадянина нашої держави, стало існувати два часу: «до» і «після». Зараз мені шістнадцять, а 24 лютого 2022 року було лише тринадцять років. За  цей час мій життєвий шлях був  складним і тернистим.

Я навчилася цінувати кожен день свого життя: радіти сонечку вранці, посмішці батьків,  гарній і навіть незадовільній оцінці  і бути вдячною тим людям, завдяки яким я маю змогу засинати на своєму ліжку…. І, як це не дивно, ціную той досвід, якого  набуваю щодня.

Пам’ятаю, як почалося те, у повному значенні цього слова, справжнє жахіття. Як моторошно було дивитись новини; як позачинялися школи;  як метушилися люди, намагаючись зробити запаси продуктів харчування, медичних препаратів і побутових товарів; як люди сім’ями виїжджали до більш безпечних регіонів чи країн; як приїжджали ті  люди, чиї домівки було понівечено чи зруйновано окупантами.

На той час моя сім’я прийняла  рішення  залишитися в рідній країні та рідному місті, і поки ми не шкодуємо про це.

Кожен день ми молилися, молимось і будимо молитися за наших військових, які ціною власного життя і здоров’я захищають наші землі від ворога, адже  вони – наші герої, а їх імена завжди житимуть у наших серцях .  

Хоч для нас, тоді ще школярів, не було незвичним навчатися в дистанційному режимі (під час пандемії Сovid-19 ми цілком пристосувалися до цього формату), але цього разу, особливо в перші місяці війни, було складно морально: «Тривога!» - і затамовуєш подих, «Відбій!» - переводиш подих і полегшено зітхаєш. Було важко після пережитого стресу знову влитися у  навчальний процес, але потім… потім ми пристосувалися і до цього. Адже, як відомо, українці – надзвичайно сильна нація, і нашим  «сусідам»  нас не зламати, хоч як би вони не намагалися це зробити. Попри усі негаразди  і перипетії – а їх, погодьтесь, зараз чимало -  ми продовжуємо жити, здобувати освіту, народжувати дітей  і ще з більшим натхненням та наснагою працювати на благо країни та нації.

Люди з мого оточення надихнули мене не складати рук і мужньо дивитися в очі нашому спільному ворогу.  І я стала сильною… І я не здалася…  

Пристосувалася і до дистанційного навчання з тривогами, і до навчання у підвалі, коли деякі класам – о, яке то було щастя! – дали дозвіл відвідувати заняття у школі.  Ми не дозволили ворогові позбавити нас найкращих років дитинства, а тому всім класом дотримувались шкільних традицій: проводили свята, брали участь у конкурсах, підтримували один одного і вірили у світле майбутнє.  А у години дозвілля я допомагала волонтерам плести сітки для військових. Для мене це стало захоплюючим і незабутнім досвідом, бо прийшло усвідомлення того, що кожна сплетена сітка – це, можливо, збережене життя військового або військової.

Також відвідувала заняття з тактичної медицини, щоб у разі якоїсь екстреної ситуації вміти зберегти чиєсь життя, і паралельно готувалася до вступу в медичний коледж.

Попри те, що деякі мої однокласники виїхали з країни,  учні мого класу, які  залишилися в місті, влаштували випускний вечір, де не просто отримали атестати, а влаштували справжній концерт, співаючи українських пісень і декламуючи твори відомих українських поетів. Про цей випускний я пам’ятатиму все життя і ще довго згадуватиму та розповідатиму про нього  близьким людям та знайомим. Бо випускний під час війни – це вже маленька перемога, це символ незламності і непереможності.

Життя вирує… Цього літа я досягла ще одної поставленої мети - стала студенткою Павлоградського фахового медичного коледжу. І ні хвилини не пошкодувала про зроблений мною вибір.

Так, мій шлях до омріяної мети був складний: вибухи в області, вимкнення електрики, вступний іспит у підвалі, проте всі ці випробування варто було пройти. Мої одногрупники – просто неймовірні та чарівні люди, а викладачі – справжні професіонали своєї справи. Всі вони (студенти і викладачі) щодня надихають мене і далі з вірою в перемогу впевнено крокувати у неодмінно світле майбутнє. Я пишаюся собою, пишаюся людьми, які під час війни продовжують жити звичним життям. Саме на таких людях тримається наша країна. Своєю чесною і відданою працею, своїм  «словом сильним, мов трубою» вони підіймають наш національний дух – дух нескорених.

У свої шістнадцять я вже багато чого подолала. Цей час став моїм життєвим досвідом, став кроком з дитинства у доросле життя.

І хоч мій дорослий шлях тільки починається,  я обіцяю собі, що він, як би складно не було, йтиме лише вперед. Як і моя улюблена поетеса Леся Україна, я, долаючи життєві перешкоди, «буду пісню веселу співать», адже в моїй душі та моєму серці назавжди оселилися віра, надія і любов, і ворогові ніколи не згасити той прометеївський вогонь, що вічно палатиме у мені.