Ксенія, 1 курс, Комунальний заклад "Павлоградський фаховий медичний коледж" Дніпропетровської обласної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя розповідь бере початок 23 лютого 2022 року. Як виявилося, цей день став останнім щасливим та незабутнім днем мого дитинства, адже тоді в нашій країні і в моєму місті ще не було війни. Це був час, коли в небі, за винятком Сходу, літали мирні літаки, а вибухи лунали тільки від феєрверків. Тоді, 23 лютого 2022 року, ми з однокласниками ще не знали, що останній раз спокійно перебуваємо у стінах рідної школи, останній раз збираємося укупі всім класом, останній раз сидимо з подругою за одною партою, останній раз пишемо контрольну роботу…

Ми не знали, що буде завтра, а тому, на той час, не могли гідно оцінити всього того, що мали. Розуміння прийшло незабаром.

Вранці 24 лютого 2022 року нас сповістили, що росія (не піднімається рука написати назву країни-агресора з великої літери) напала на Україну. З цього дня для мене, як, мабуть, і для кожного громадянина нашої держави, стало існувати два часу: «до» і «після». Зараз мені шістнадцять, а 24 лютого 2022 року було лише тринадцять років. За цей час мій життєвий шлях був складним і тернистим.

Я навчилася цінувати кожен день свого життя: радіти сонечку вранці, посмішці батьків, гарній і навіть незадовільній оцінці і бути вдячною тим людям, завдяки яким я маю змогу засинати на своєму ліжку…. І, як це не дивно, ціную той досвід, якого набуваю щодня.

Пам’ятаю, як почалося те, у повному значенні цього слова, справжнє жахіття. Як моторошно було дивитись новини; як позачинялися школи; як метушилися люди, намагаючись зробити запаси продуктів харчування, медичних препаратів і побутових товарів; як люди сім’ями виїжджали до більш безпечних регіонів чи країн; як приїжджали ті люди, чиї домівки було понівечено чи зруйновано окупантами.

На той час моя сім’я прийняла рішення залишитися в рідній країні та рідному місті, і поки ми не шкодуємо про це.

Кожен день ми молилися, молимось і будимо молитися за наших військових, які ціною власного життя і здоров’я захищають наші землі від ворога, адже вони – наші герої, а їх імена завжди житимуть у наших серцях.

Хоч для нас, тоді ще школярів, не було незвичним навчатися в дистанційному режимі (під час пандемії Сovid-19 ми цілком пристосувалися до цього формату), але цього разу, особливо в перші місяці війни, було складно морально: «Тривога!» - і затамовуєш подих, «Відбій!» - переводиш подих і полегшено зітхаєш. Було важко після пережитого стресу знову влитися у навчальний процес, але потім… потім ми пристосувалися і до цього. Адже, як відомо, українці – надзвичайно сильна нація, і нашим «сусідам» нас не зламати, хоч як би вони не намагалися це зробити. Попри усі негаразди і перипетії – а їх, погодьтесь, зараз чимало - ми продовжуємо жити, здобувати освіту, народжувати дітей і ще з більшим натхненням та наснагою працювати на благо країни та нації.

Люди з мого оточення надихнули мене не складати рук і мужньо дивитися в очі нашому спільному ворогу. І я стала сильною… І я не здалася…

Пристосувалася і до дистанційного навчання з тривогами, і до навчання у підвалі, коли деякі класам – о, яке то було щастя! – дали дозвіл відвідувати заняття у школі. Ми не дозволили ворогові позбавити нас найкращих років дитинства, а тому всім класом дотримувались шкільних традицій: проводили свята, брали участь у конкурсах, підтримували один одного і вірили у світле майбутнє. А у години дозвілля я допомагала волонтерам плести сітки для військових. Для мене це стало захоплюючим і незабутнім досвідом, бо прийшло усвідомлення того, що кожна сплетена сітка – це, можливо, збережене життя військового або військової.

Також відвідувала заняття з тактичної медицини, щоб у разі якоїсь екстреної ситуації вміти зберегти чиєсь життя, і паралельно готувалася до вступу в медичний коледж.

Попри те, що деякі мої однокласники виїхали з країни, учні мого класу, які залишилися в місті, влаштували випускний вечір, де не просто отримали атестати, а влаштували справжній концерт, співаючи українських пісень і декламуючи твори відомих українських поетів. Про цей випускний я пам’ятатиму все життя і ще довго згадуватиму та розповідатиму про нього близьким людям та знайомим. Бо випускний під час війни – це вже маленька перемога, це символ незламності і непереможності.

Життя вирує… Цього літа я досягла ще одної поставленої мети - стала студенткою Павлоградського фахового медичного коледжу. І ні хвилини не пошкодувала про зроблений мною вибір.

Так, мій шлях до омріяної мети був складний: вибухи в області, вимкнення електрики, вступний іспит у підвалі, проте всі ці випробування варто було пройти. Мої одногрупники – просто неймовірні та чарівні люди, а викладачі – справжні професіонали своєї справи. Всі вони (студенти і викладачі) щодня надихають мене і далі з вірою в перемогу впевнено крокувати у неодмінно світле майбутнє. Я пишаюся собою, пишаюся людьми, які під час війни продовжують жити звичним життям. Саме на таких людях тримається наша країна. Своєю чесною і відданою працею, своїм «словом сильним, мов трубою» вони підіймають наш національний дух – дух нескорених.

У свої шістнадцять я вже багато чого подолала. Цей час став моїм життєвим досвідом, став кроком з дитинства у доросле життя.

І хоч мій дорослий шлях тільки починається, я обіцяю собі, що він, як би складно не було, йтиме лише вперед. Як і моя улюблена поетеса Леся Україна, я, долаючи життєві перешкоди, «буду пісню веселу співать», адже в моїй душі та моєму серці назавжди оселилися віра, надія і любов, і ворогові ніколи не згасити той прометеївський вогонь, що вічно палатиме у мені.