Долгіх Валерія, 10 клас, Одеський ліцей №63 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сідорова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я ніколи не думала, що війна стане частиною мого життя. Для мене вона завжди була чимось далеким — сюжетом фільмів чи сторінками книг. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Цей день розділив моє життя на "до" і "після". Світ, який я знала, розпався на уламки, і страх заповнив усе. Хвилювання за себе, за рідних, за те, що буде далі. Здавалося, що завтра більше не існує, є тільки сьогодні — цей момент, наповнений гучними вибухами, криками і тривогою, яка стала частиною кожного вдиху.

Той ранок я пам'ятаю до найменших деталей. Прокинулася від потужного гуркоту вибухів і пронизливого звуку сирен. Світ, у якому я лягала спати, уже не існував.

Ми з родиною, як і багато хто навколо, обговорювали можливість виїхати. Це здавалося логічним, безпечним рішенням. Але в нас щось змінилося. Ми вирішили залишитися. Це не було рішенням, прийнятим на основі розрахунків, це був голос серця, віра в те, що можна боротися за своє. Це місто — наш дім. Кожна вулиця, кожен будинок зберігав частину наших спогадів, і відмовитися від цього було б як втратити частину себе.

Наш вибір залишитися був, водночас, проявом сміливості і любові до свого дому.

Перший час страх був таким, що поглинав усе. Кожен звук сирени чи вибух викликав паніку. Серце завмирало, долоні пітніли, а ноги ніби не могли рушити з місця. Ми не раз бігли до підвалу, тісно притулившись одне до одного, тримаючи найнеобхідніші речі. Під час цих тривог  ми знаходили способи зберігати хоч якусь частину нормальності: грали в "Uno" та звичайні карткові ігри, сміялися і згадували світ, в якому жили до війни. Ці миті ставали нашими маленькими перемогами над страхом.

Але з кожним днем, прожитим під вибухами, страх почав перетворюватися на рішучість. Ми зрозуміли, що залишатися - означає не просто чекати, а боротися за своє право на життя.

Це стало новим імпульсом: "Ми тут, і ми будемо боротися". Наша рішучість зростала, адже ми розуміли, що не можемо дозволити страху керувати нашими життями. Кожен новий день став ще однією маленькою перемогою: "Я витримала. Я пройшла цей день". Ця рішучість і стійкість допомогли мені ставати сильнішою з кожним новим викликом.

Життя під час війни навчило мене багато чого. Перш за все, я почала бачити світ по-іншому. Те, що раніше здавалося буденністю, тепер стало символом психологічної стійкості та саморегуляції. Ранкова кава вдома, тиша між сиренами, спокійні розмови з рідними - усе це набуло неймовірної цінності.

Кожен день ставав боротьбою не лише за виживання, але й за збереження душі. Боротьбою за те, щоб не втратити віру, надію, людяність.

Ми пристосувалися жити з тривогою і сиренами. Страх більше не паралізував так сильно, як на початку. Замість цього, у серці з'явилося щось нове, що давало нам силу рухатися далі. Це була наша рішучість, яка стала джерелом надії для інших. Ми почали підтримувати одне одного у важкі часи, адже у колективній стійкості є щось неймовірно потужне.

Найважче було бачити, як змінюються наші міста. Наприклад, Маріуполь, який пережив справжнє пекло, перетворився на місто-руїну. Вулиці, що колись були сповнені життя, тепер вражають своїм спустошенням. Буча стала символом жорстоких подій, які залишили глибокі шрами на душі. Я дивлюся новини і моє серце стискається від жаху, коли бачу, як улюблені місця, як, наприклад, алеї у Харкові або історичний центр Одеси, втрачають свою красу.

Уламки будівель, сліди ракетних ударів - усе це викликає неймовірний біль. Що залишиться від нашого минулого? Яким буде наше завтра?

Але навіть на тлі всього цього ми не втрачали надії. Усмішки людей стали справжнім світлом у темряві війни. У найтемніші моменти ми шукали світло - у людях, які не залишали нас у біді, у рідних, які були поруч. Ця підтримка ставала запорукою нашої стійкості, адже ми знали, що не самотні у своїй боротьбі.

Війна змінила нас усіх. Вона змусила швидко подорослішати, подивитися в очі жорстокій реальності.

Але вона ж навчила нас не здаватися, боротися за кожен момент миру. Ми навчилися жити у постійному страху, але не дозволили йому зламати нас. Я зрозуміла, що війна може знищити міста, але не здатна знищити нашу стійкість. Кожен прожитий день був доказом нашої сили. Цей шлях війни став не тільки шляхом боротьби, але і шляхом самопізнання.

Я навчилася цінувати кожну хвилину життя. Навчилася бачити радість там, де раніше не помічала її. Кожен новий день - це шанс відбудовувати майбутнє, про яке ми мріємо. Шанс стати сильнішими.

Сьогодні я дивлюся у майбутнє з надією. Я вірю, що війна закінчиться, і ми побудуємо нове життя на цих руїнах. Наш вибір залишитися тут був вибором не страху, а надії. Це був вибір на користь любові до свого дому, до свого міста, до свого народу. І коли мир настане, ми будемо сильнішими, мудрішими і більш єдиними, ніж будь-коли раніше. Я вже мрію про те, як ми зможемо відбудувати те, що було зруйновано, про нові спільноти, які з’являться на основі допомоги і підтримки. Ми вже будуємо це майбутнє - своїми діями, своєю стійкістю, своєю вірою в те, що найкраще ще попереду. Я вірю в силу людяності, в спільну надію, яка допоможе нам подолати навіть найгірші труднощі.