Соловйов Юрій, 9 клас
Комунальний заклад "Харківський ліцей №119 Харківської міської ради"
Вчитель, що надихнув на написання есе: Гольцева Наталія Миколаївна

Моя Україна майбутнього

Я відчуваю гордість, що моєму поколінню випала честь розбудови майбутнього держави.Немає сумнівів, що Україну чекає щасливе майбутнє. Разом із тим, упевнений, прийдешнє ґрунтується на минулому та теперішньому.

По-перше, згадаймо звичаї та традиції наших предків, уміння гідно долати труднощі та боронити свою землю. Проілюструвати наведене вище твердження може ситуація, зображена в історичній повісті Івана Яковича Франка «Захар Беркут». Перед тухольцями, як зараз і нами, постав вибір : прийняти умови ворога, тим самим визнати свою слабкість, чи дати бій значно переважаючим силам ворога. На загальних зборах тухольців не було бідних та багатих. Усі спільно приймали рішення. На оборону рідної землі стали як чоловіки, так і жінки. А ще величезний «плюс» - їм допомогли сусідні громади. Мудрий Захар Беркут довів, що не може бути ніяких перемовин із ворогом, бо, хто зрадив один раз, той не має більше довіри.

Ще одним прикладом того, що немає довіри зрадникам – це Переяславська рада. У 1654 році підписано угоду між козацтвом та Московщиною, відгомін якої ми відчуваємо сьогодні.

По-друге, переконаний, немає другорядних подій у житті. З усього треба робити висновки і впевнено рухатися вперед, втілювати у реальність слова великого Тараса: «І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».

Ми обов’язково переможемо! Я в цьому глибоко переконаний. Так, звичайно, ціна, яку заплатимо за мирне небо й спокій надзвичайно висока. Я дуже хочу, щоб у майбутньому, у повоєнних поколінь, пам’ять виявилася міцною. Для того, щоб це сталося, необхідно створити в суспільстві такі умови, щоб статус захисників і волонтерів був піднятий на високий загальнонаціональний рівень, щоб поранений або хворий, отримував належну та швидку допомогу. Люди повинні пам’ятати, хто та якою ціною заплатив за МИР.

Я дуже сумую за мирним часом, бо моє дитинство минає без повноцінного навчання в школі, спілкування з однокласниками. Хочеться зайти до своєї alma-mater і пройтися її коридорами, посидіти у своєму кабінеті за партою, потримати в руках крейду. Якось уже без образ згадуються «шпильки й приколи» моїх однокласників. Це вже затерлось величезним бажанням ПЕРЕМОГИ.

Моя уява малює такі образи мирного життя: усе, що залишилося від зруйнованих наших міст, вантажні машини вивозять на кордон з ерефією і вздовж насипають величезні вали, аж до Білорусі. На жаль, матеріалу предостатньо. Металурги Запоріжжя та Маріуполя з уламків ворожої техніки віділлють величні пам’ятники полеглим воїнам і мирному населенню, встановлять на цих валах, як символ нашої незламності та єдності, як нагадування нашим «братам»: з мечем прийдеш – від нього й загинеш!

У соцмережах я побачив інтерв’ю з президентом республіки Ічкерія Джохаром Дудаєвим, в якому той висловився про потужність і міць українців. Було наголошено, що Росія згине, коли зійде українське сонце. Наше сонце вже підіймається над обрієм!