Боровик Аліна, учениця 9 класу Нововодолазького ліцею №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гапоненко Ірина Володимирівна

Війна. Моя історія

Все було добре, я ходила до школи, навчалася. Але зненацька почалася війна, я не розуміла як мені реагувати, мені було моторошно і лячно. Спочатку я не повірила, але все ж таки невдовзі це показало себе… Я була схвильована, адже я чула багато історій щодо війн, які страшні часи пережили та зараз переживають люди. Я переймалася за своїх батьків, за себе, за своїх братів та сестер, яким довелося виїхати з України з батьками, та за наших родичів, особливо за тих, що жили в місті Харків. Адже це почалися страшні часи для дітей та дорослих.

Я знаю, що кожному з нас було страшно, коли відбувалися вибухи, лунала тривога, коли ховалися в найближчих укриттях від можливих обстрілів, мені було дуже страшно аж до сліз, але я намагалася триматися, не впадати у відчай та безнадійність.

Я говорила своєму батькові, що мені страшно, а він мені у відповідь говорив: “Не бійся, не переживай, все буде добре”, - та сильно обіймав мене, мама також мене заспокоювала і говорила: “Донечко, не бійся, нічого поганого не станеться, нас та наших родичів Бог оберігає, краще помолися та лягай спати, на добраніч”, - і також мене міцно обіймала.

Відтоді ми, звичайно, подорослішали, стали цінувати кожен день нашого життя, кожну мить, кожен ранок, коли прокидалися в страху, не знаючи чого нам чекати. Та в страху кожен вечір лягали спати з надією прокинутися наступного дня…

Я гадаю, що ми тепер будемо вдячні тому,  що  можемо прокидатися кожен день. Тільки тепер я зрозуміла як це страшно, і коли прабабуся розповідала про  війну, там де загинув мій прапрадід, це було десь там далеко, десь не в нас, не в наш час…Це було колись…Мені це було не зрозуміло, що це таке війна. Але 24 лютого 2022 року це сталося з нами. Це жах!!! Коли чуєш по новинах як кожну секунду проливається невинна кров наших українців, не тільки військових, та й мирних жителів серед яких є діти.

І я буду вдячна по вік всім захисникам і захисницям. Особливо тим, хто загинув у тяжких боях, я завжди буду їх поважати, і якщо пощастить розповім своїм нащадкам.

Скільки матерів більше не обіймуть своїх синів і дочок. А скільки українських жінок не відчують любові своїх чоловіків,  дітей, які  залишились без міцних татусевих обіймів, без матусиних теплих рук, і люблячого серця? А скільки таких,  яким не судилося навіть випробувати на собі щасливе почуття батьківства. Я майже кожного дня молюсь Богу, щоб він послав янголів – охоронців нашим захисникам і нашій країні.

Я дуже сподіваюсь на те, що виживу і мої рідні теж. Мені дуже хочеться, щоб ця війна скоріше закінчилась.

Але я вірю, що зовсім скоро настане мир. Я все одно мрію про своє майбутнє, щасливе життя в нашій вільній Україні.