Нартенко Кароліна, 8 клас, Опорний заклад "Кам'янський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковтун Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Важко висловити словами, як я усвідомила початок війни в Україні. Перші дні стали реальним випробуванням для мене і моєї родини. Більше двох років минуло, а пам’ятаю, ніби це було вчора. І хоча я звичайний підліток, ця подія змінила моє життя назавжди. Початок війни в Україні для мене став справжнім шоком. Мені довелося прокинутись о п’ятій ранку від звуків, які на той момент мені здавались схожими на вибухи.

І, на жаль, це виявилось правдою. На той час ми проживали в Харківській області Чугуєвському районі селі Стара Гнилиця.

На початку конфлікту багато хто з нас вірив, що це тимчасова ситуація, і вона скоро закінчиться. Всі сподівалися на мир та стабільність. Але коли почали з’являтися перші новини про північну частину мого міста, від якої до мого дому 5 кілометрів, реальність вдарила мене по обличчю. До цього моменту війну я бачила лише в кіно. У це неможливо було повірити. Як таке може бути в 2022 році? Слова «війна» та «бойові дії» виглядали для мене абстрактно і далеко. Я не відчувала страху, який відчували ті, хто переживав війну на передовій.

Проте з часом ситуація ставала дедалі гіршою. По новинах почали показувати реальні зруйновані будівлі, людей з пораненнями та безперервні бомбардування.

Ми цілодобово сиділи в укритті, сподіваючись, що вціліємо. Боялися вийти хоч на секунду не те що на вулицю, а хоча б  у дім, бо це було небезпечно. Хоча без виходів не обійшлося, тому що на той момент у мене в сім’ї був котик. Мій страх і занепокоєння росли з кожним новим звітом про загиблих та поранених з кожним вибухом, а вони були один за одним.

Мої батьки почали говорити про те, що треба бути готовими до найгіршого, тому в укритті ми сиділи в одязі, із зібраними усіма необхідними речами та їжею.

Кожен вибух відчувався так, ніби він пролунав прямо біля будинку. Після кожного затишшя ставало ще гірше від того, що ти не знаєш, що буде далі. Найстрашніший момент настав, коли над нашою оселею вперше пролетів винищувач. Будинок ходив ходуном, і здавалося, що це кінець… Наші батьки в такі моменти намагалися пояснити нам, дітям, що відбувається, і допомогти пережити критичні ситуації. А також думали, як захистити нас від небезпеки.

Поступово життя моєї родини почало змінюватись. Наша сім’я знайшла можливість під час невеликого затишшя виїхати з міста.

На щастя, у гаражі, недалеко від мого дому, стояла сусідська машина з повним баком пального. Нам дуже пощастило, бо на той час це був просто скарб. Це й стало нашим порятунком і останньою надією. Ми переїхали у південну частину Вінницької області до наших знайомих, де довелося адаптуватися до нових умов і реалій війни.

Однак, наша сім’я була не єдиною, що відчула наслідок війни. Родини вчилися берегти ресурси, були обмежені у свободі руху та діяльності, готувалися до найгіршого.

Буденні розваги стали надзвичайною розкішшю.

Потім знову нам довелося переїхати в інший регіон - в Рівненську область Рівненського району село Кам’янку. Ми спочатку проживали в гуртожитку, та пізніше почали винаймати будинок. Тато влаштувався на роботу в сільськогосподарське підприємство, а мама їздити на заробітки до Польщі. Спочатку я та старша сестра навчалися дистанційно в школі нашого села, а пізніше я перейшла в Кам’янський ліцей на очне навчання, знайшла нових друзів. Ходжу у восьмий клас, і мені дуже подобається тут навчатися. Пізніше вищу освіту планую здобувати в Рівному, де і хочу будувати своє майбутнє, але зі спеціальністю ще не визначилась. 

Водночас дуже сумую за своїми однокласниками зі Старих Гнилиць.  Надіюсь в них та мене все буде добре.

Мільйони людей в Україні пережили подібні труднощі та втрати. Війна призвела до руйнування наших міст, до розлучень і втрат близьких людей, залишивши тяжкі травми. Вона стала частиною мого життя. Війна змінила моє сприйняття світу, навчила цінувати те, що в мене є, зробила вдячною за мирне життя, яке ми іноді сприймаємо за належне. Вона також надихнула на думку про те, що я зможу зробити для покращання нашого світу, як допомогти тим, хто потребує захисту та підтримки.

Війна -  трагедія, і вона ніколи не повинна бути сприйнята легковажно. Моя історія підказує, що вона може змінити життя будь-кого, навіть звичайного підлітка.

Весь світ побачив, що Україна – це не та країна, яка просто стане на коліна. Наші бійці готові віддати своє життя, аби українські діти жили у вільній державі. Вона вистояла тому, що мала багатьох своїх пророків. Я знаю, і вірю, що ми обов’язково переможемо!