Війна для мене – це страх, страх за все: за себе, за близьких, за оточуючих, страх, який живе з тобою і вдень і вночі, панічний страх.

Коли для вас почалася війна на Донбасі?

Напевно, вона поступово починалася. Спочатку з’явилися люди з автоматами, більше військових стало на вулиці. Я почула вибух, побачила, як летить снаряд. Я зрозуміла, що ми в епіцентрі, що вже нікуди не дінешся. Війна почалася, коли почалися вибухи.

Вам доводилося бачити воєнні дії на власні очі?

Я бачила людей зі зброєю, осколки снарядів, зруйновані будинки. Я не бачила загиблих людей. Фотографії бачила, звичайно. Ти виходиш увечері – все нормально, але вже бачиш ями від снарядів. Сліди від автоматних черг на стінах, руїни.

Про що ви говорили з рідними й сусідами під час активних бойових дій?

Це був дуже складний час, коли спілкуєшся з людиною, але не знаєш, на якому вона боці. І ти спілкуєшся акуратно, намагаєшся зрозуміти, на які теми розмовляти. Тому, звичайно, це було обговорення питань безпеки.

Що робити, щоб не загинути, якщо прилетить снаряд або як далі жити. Чим харчуватися, тому що поступово закінчувалися запаси, гроші, і потрібно було думати, чим далі займатися.

Що з пережитого досвіду війни вам запам’яталося найбільше?

Як летить снаряд. Спочатку це було на околиці. Мені розповідали, що в когось на городі щось вибухнуло, хтось постраждав. А потім, коли я одного разу закривала балкон, почула свист, а потім вибух. Я почала хвилюватися, що все, це вже біля нас. Я думала, що стійка, але тоді зі мною трапилася просто дика істерика. Тієї миті зрозуміла, що я не в безпеці.

Якою була найважливіша подія цієї війни для вас?

Напевно, зрозуміла, що я не просто людина, а несу відповідальність за своїх рідних, що кожна моя дія, кожен мій вчинок може відбитися на моїх близьких. Коли я зустрічала військового, не могла вести себе на емоціях, тому що це б відбилося на моїх близьких. Потрібно було знати, що говорити.

Я зрозуміла, що дуже подорослішала, більше з’явилося відповідальності. До цього я відчувала себе дитиною в родині, де в мене є мама, тато. А тоді я зрозуміла, що вони теж на мене покладаються, спираються, що я — доросла людина.

Нам властиво стирати з пам’яті неприємні події. Про яку подію з початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути (не можете забути)?

Забути? Напевно, нічого не треба забувати. Тому що коли забуваєш, ти розслабляєшся. А коли пам’ятаєш, ти готовий до будь-якої ситуації. Це було страшно й небезпечно, але це дало мені силу в подальшому житті. Тому що якщо навіть у цій ситуації, в такі часи я змогла вижити, то зможу вижити в будь-якій іншій ситуації, не боятися й боротися з труднощами далі.

Ви переїжджали через війну? Куди? Як відбувався переїзд?

Я переїхала у 2015 році, після Нового року. Ми дуже довго обговорювали цю тему. Була можливість виїхати ще влітку 2014-го, але батьки не хотіли. У мами були проблеми зі здоров’ям, і вона думала, що все скоро закінчиться. Але у 2015 році, коли закінчилося перемир’я, я зрозуміла, що не хочу там перебувати й вирішила виїхати. Спочатку я поїхала в Житомирську область, мені допомагали родичі. Потім до Вінниці, де якийсь час працювала. А потім переїхала до Києва.

Чи плануєте повертатися додому, коли війна закінчиться?

Постійно жити там – ні, я б не хотіла. А коли закінчиться війна, я б їздила до родичів. Тоді під час перетину кордону не буде страху, тому що зараз при цьому відчуваєш напругу. Але жити там я б не хотіла.

Як війна вплинула на ваш повсякденний побут?

Зараз, напевно, такого впливу немає. Тільки зв’язок із родичами зникав. І не знаєш, що говорити по телефону. Переїзд був тривалий. Спочатку було важко знайти роботу без реєстрації як ТПО [тимчасово переміщені особи]. Із проблем була фінансова, тому що в тебе немає заробітку, роботи, житла, залишки грошей потрібно розподілити на якийсь час. Ти звик до будинку, де все є, все під рукою. Потрібно звикнути до життя в іншому місті, до самостійності.

Чи відчуваєте себе в безпеці зараз?

Так, я знаю, що я в безпеці. Але я хвилююся за людей, які залишилися в Луганську. Тривога залишилася, ти не знаєш, що там буде завтра, і чи буде це завтра.

Про що ви мрієте?

Мої мрії та плани змінилися. Раніше я мріяла подорожувати, про далекі країни. Можливо, про те, щоб колись туди переїхати. Я знала, що в мене завжди є тил, куди я можу повернутися. Але у 2016-2017 роках я стала замислюватися про те, що мені потрібно житло. Куди б не їхав, хочеться повернутися, хоча б на день-два в своє гніздо. Знімне житло не дає такого затишку й безпеки.

Що таке щастя для вас?

Останнім часом мене часто запитують, чи щаслива я.

Зараз я повинна бути щасливою, тому що я в безпеці, у мене є робота, можливість щось купити, все нормально. Але чогось не вистачає, є якась внутрішня тривожність. Щоб ця тривога пішла, потрібна безпека моїх рідних, щоб ми могли разом зібратися.

Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

Підтримка моїх друзів. Я зрозуміла, що в цьому світі я не одна. Хоча я, здавалося б, можу і сама їздити, працювати, але важливо, щоб тебе підтримували твої близькі. Я знаю, що можу зателефонувати, і вони мене підтримають. І так само точно вони на мене сподіваються. І ще важлива довіра, люди, яким ти можеш довіритися.

Чи змінилося ваше ставлення до життя через війну?

Тепер я за все відповідаю сама, я — господиня своєї долі, забезпечую себе сама. Мені можуть підказати, але я сама відповідаю за свої вчинки, слова, дії. Раніше можна було покластися на батьків. Але це завжди, коли дорослішаєш, не лише в результаті війни.

Чого ви навчилися, поки долали всі ті складнощі, про які ви нам розповіли?

Напевно, починаєш цінувати те, що в тебе є. Цінувати мир, який у тебе можуть забрати. Те, що раніше сприймав як буденність, для тебе цінне. І виявляється, дуже важливе, у якій країні ти живеш. Коли я зробила вибір, для мене виявилося пріоритетом жити в Україні.

Хто з організацій або окремих людей, на вашу думку, найбільш допоміг мирним жителям за час конфлікту?

Я знаю про Фонд Ріната Ахметова.