Спочатку ми жили в Дебальцевому. 2010 року переїхали в селище Гродівка, це Покровський район Донецької області. А через чотири роки почалася війна. Мені було 14 років. Я тоді була ще маленька.
Біля нас Дебальцеве, Мар'їнка. Як тільки там усе почалося (ми живемо досить близько), це все було чути. Вибухи були щодня. Страшно. Ти боїшся, що це станеться на твоїй території. Поруч, біля тебе.
Нас у сім'ї чотири особи. Мама з татом, вони працюють, я вже вчуся в Харкові, а сестра Настя ходить до школи.
10 лютого 2015 року було звичайним зимовим днем. Я робила домашнє завдання. Батьки обговорювали весь день війну. До нас якраз приїхала бабуся з Дебальцевого. Цілий день ми чули гуркіт снарядів, а ввечері почули два дуже сильні постріли, як ніби це було зовсім поруч. І третій залп, це був «наш» – снаряд влучив у наш будинок.
Я сиділа в кімнаті, робила завдання, а Настя була з бабусею. І саме в ту стіну, де вони стояли, влучив снаряд. Цеглини летіли на них – і Насті влучило в голову, бабусі теж зашивали потім брову. Поруч стояв стіл з посудом, це все летіло на них.
Я тоді сиділа в навушниках. Але я почула чітко два постріли, а потім третій, а потім пил скрізь. Чую: батьки кричать.
Ми вибігли з будинку. Усе ще було чути постріли. Ми побігли до підвалу, сиділи там. Не знали, що робити… Поки батьки збирали речі, я тримала Настю… За голову… Мої руки були в крові. Це було страшно. Я багато чого не пам'ятаю… Я пам'ятаю саме той момент, і все.
Поїхали до лікарні, щоб сестрі обробили рану. Бабусі зашили брову. Ми це пережили. І ми цього не хочемо.
Після обстрілу зібрали якісь речі й поїхали в сусіднє місто. Знайомі батьків нам допомогли, ми залишилися в них. Три дні жили в чужому домі, чужій квартирі. Батьки в цей момент ремонтували наш будинок. Там була велика діра в даху. Селище допомагало з перебудовою будинку. А потім ми повернулися.
Вибухи стали ще страшнішими. Якщо раніше ти переживав, що це може трапитися з тобою, то тут ти вже знав: це точно може трапитися.
Жінка з нашого селища була у дворі, коли снаряд упав поряд. Вона втратила ногу. Людей набагато менше стало тут з початку війни. Багато хто повиїжджав… Половина села, напевно.
Настя в нас дуже весела, у неї дуже багато талантів. Грає на піаніно, дуже любить співати, малювати та виготовляти різні дрібні вироби. Але навіть зараз, коли грім або блискавка, вона боїться сама залишатися вдома. Раніше це доходило до істерик, крику… Зараз легше сприймається, але однаково вона цього боїться.
Ми їздимо в санаторії від Фонду Ріната Ахметова. Ми вдячні Рінату Леонідовичу за те, що є можливість відпочити й хоча б на трошки забути про те, що відбувалося.
Кожен, хто живе зараз у наш час на цій території, мріє, щоб це скоріше закінчилося. Щоб ми могли нормально жити далі.
Війна – це страх. Це біль. І це втрати.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
