Мешканка Миколаєва вимушено переселилася у Дрогобич, але у рідному місті у неї залишилися батьки й улюблена робота. 

Вранці 24 лютого я залишила дитину на цивільного чоловіка, тому що його робота і навчання доньки у школі були відмінені, та пішла на свою роботу. Ввечері ми у вікно бачили висадку російського десанту з гвинтокрилів, і як їх ліквідовували ЗСУ. 

Потім нам довелося бігти вночі у підвал, перероблений у фітнес-центр. Там ми і жили два місяці. Я ходила на роботу, а дитина з чоловіком, у кращому випадку раз на день, ходили до моїх батьків поїсти гарячого та прийняти душ.

Дуже страшно було діставатися роботи, працювати, потім їхати назад. Миколаїв щоденно обстрілювали і продовжують це робити.

А дитина тим часом - постійно зі сторонніми людьми у підвалі. Це дуже шокує, як і дії російських військ щодо цивільних, особливо - дітей.

Придбання їжі стало проблематичним. Постійно харчувалися холодним, консервованим, хлібобулочними виробами, які зазвичай не вживаємо. Коли було пошкоджено водопостачання міста, стало ще складніше. Ми збирали дощову воду, бо не могли придбати питну, під обстрілами стояли в чергах за технічною водою.

Батько дитини вимушено евакуював мене із донькою і нинішнім цивільним чоловіком з Миколаєва до Дрогобича наприкінці квітня. Наші батьки залишилися вдома. Мій батько - лежачий, і мама не полишала його, навіть щоб бігти з нами до підвалу. В нашому місті постійно лунає повітряна тривога, тож бігати не було сенсу.

У Дрогобичі нас прихистили та допомагають як місцеві жителі, так і іноземці - особисті знайомі та просто віртуальні друзі з Facebook. Вони допомагають морально і матеріально.

У Миколаєві я працювала старшим науковим співробітником у міському зоопарку. Під час війни робила набагато більше своїх прямих обов'язків, але тих співробітників, що поїхали, вважають зрадниками і починають звільняти після закінчення терміну у 4 місяці відсутності на роботі. У Дрогобичі знайти роботу за усіма своїми знаннями та вміннями, крім роботи у зоопарку, все одно не можу. Заробляю тільки продажем своїх картин.

Досі лякаюся будь-яких гучних звуків, схожих на стрільбу та вибухи. Сирена повітряної тривоги була ненависною ще з дитинства - під час навчань, але зараз вона доводить до сліз і нудоти, коли лунає дуже голосно.