Історії, які ви нам довірили
Втрата рідної людини, зруйнований будинок, важкий переїзд стали початком нової реальності. Олена Володимирівна пройшла через усі жахи війни, коли в липні 2014 року точилися запеклі бої за Дебальцеве, які повторилися у січні-лютому 2015 року. Цей невиліковний біль й досі живе всередині...
Ми залишилися без коренів, без ґрунту під ногами, без будинку, без їжі, без одягу. Почали життя з нуля. Напевно, це ніколи не пройде. Я думала, що з часом забуду, але все одно до цього повертаюся. Зараз, принаймні, я можу говорити про війну, а раніше не могла. Ні на роботі, ні з кимось із близьких. Цей біль вже до кінця моїх днів, незважаючи на те що життя не зупинилося. Ми живемо, працюємо, ростимо дітей, все начебто налагодилося і все добре, але цей біль залишився всередині.
Для мене війна починалася в декілька етапів. Спочатку, коли ми ховалися у підвалах від бомбардувань, коли сиділи в посадці, прикриваючи собою сина, навколо все валилося, падали дерева. Це був перший етап. Ми ще перебували вдома. Потім був другий етап, коли ми їхали. У нас у дворі розірвався снаряд і знесло півбудинку. Тоді стало страшно і було зрозуміло, що треба їхати.
... Прощання з будинком зі сльозами, довга дорога зі сумками, з дітьми. Але я їхала з надією, що до Нового року все буде добре, і я повернуся. І третій етап був, коли прийшло розуміння, що я не повернуся, повертатися нікуди. І ось цей етап став найважчим і болісним.
Коли біля будинку відбувалися військові дії, ми говорили про те, хто вижив, а хто ні. Ми дізнавалися інформацію, зв’язку постійно не було, а коли з’являвся, ми обдзвонювали всіх, кого можна було. Дізнавалися хто де, в якому бомбосховищі, хто виїхав, а хто не виїхав. Про війну з політичної точки зору ми не говорили. Головне було дізнатися долю близьких, рідних, друзів, у яких горіли будинки, і хто там залишався.
Зв’язок бував вранці. Мій тато до останнього залишався, до лютого [2015 року] перебував у Дебальцевому. І в 5 ранку у нас як зведення було. Він дзвонив, що живий-здоровий, розповідав, що сталося за день. Він безпосередньо був у центрі подій. З українськими хлопцями на своїй машині швидкої допомоги їздив розгрібати завали, діставали людей або їх частини. Вони допомагали людям, рятували бабусь, розвозили воду, хліб, а поранених і вбитих вивозили з території Дебальцевого.
Тому я багато чого знаю від тата, він був на самому піку. Він залишався до останнього. Я його щодня благала виїхати, евакуюватися звідти. Але він не міг кинути, він сказав: «Я не кину хлопців, буду далі з ними працювати, допомагати».
А останньою краплею було, коли він вранці прийшов в гараж до хлопців, а там немає нікого, там окупанти і йому кажуть: «Діду, чого ти сюди прийшов?» – «На роботу». – «Немає в тебе роботи». – «Тут машина моя». – «Немає в тебе машини, йди звідси, поки живий». І все, він мені тоді подзвонив, каже: «Я зараз як побитий пес і не знаю, куди мені йти».
Видно, на ґрунті цієї війни, нервування і всього, що він пережив, коли в 60 років пузом повзав по асфальту під снарядами, почалися проблеми зі здоров’ям. У людини, яка ніколи не пила і все життя була за кермом, розвинувся цироз печінки. Уже два роки, як ми поховали тата. Ми його лікували, рятували, але не врятували. Я думаю, що ці болячки виникли на нервовому ґрунті. Якби не війна, він би ще жив і жив, у цьому році йому було б 65 років.
У мене в Одесі живуть два дядьки. Вони ще з того літа, як все почалося, коли ми ховалися в підвали, вмовляли нас приїхати. Важко було кинути свій будинок, роботу і поїхати просто так. Ми все відтягували, а вони кликали нас постійно. І коли ми зважилися переїхати, вони зняли нам житло.
Ми їхали великою родиною: мама, племінниця, я з чоловіком, дитина. Я думала, що ми перечекаємо і повернемося. Ніхто не думав, що я тут буду сім років, а тепер, я так розумію, і більше. Я не відчуваю себе в безпеці, до сих пір сахаюся від салютів, а вони тут бувають досить часто. То випускні, то свята, новорічна ніч для мене просто пекло ...
Постійно військові машини, вчення – я весь час здригаюся. Весь час згадую, як це завозилося до нас, як йшли ці машини з військовими, зі зброєю, ці польові кухні ... Цілі колони йшли. І коли я тут таке бачу, у мене відразу спрацьовує якийсь рефлекс: що щось потрібно робити, кудись треба бігти, десь ховатися, приготувати документи, щоб лежали на видному місці. У мене є це й досі.
Нещодавно мер виклав онлайн-карту бомбосховищ в Одесі. Я три ночі не спала. Думала, навіщо він це зробив, значить, щось насувається, хтось хоче нас тут постріляти.
Я дуже вдячна, що в Одесі нас підтримували. «Карітас» допомагав продуктами та необхідними побутовими приладами, у кого чого не було. Наприклад, у сина не було ліжка, ми в орендованому житлі спали втрьох на одному дивані. І коли я про це сказала, мені буквально через тиждень передзвонили: «Ми веземо вам ліжко». І моїй дитині привезли нове ліжко та матрац.
Був табір для дітей, займалися з ними за віковими групами. А у мене з дитиною були проблеми, він після пережитого на Донбасі замкнувся в собі. Міг не реагувати ні на що, міг цілодобово нічого не їсти, не виходив на вулицю. Ми буквально витягали його з цього стану. Він пішов в перший клас вже в Одесі, і в школі з ним займався психолог, але це не давало результату. А ось коли його взяв до себе «Карітас» (я возила дитину кожні три дні на пару годин), він грався з дітьми, спілкувався з дорослими, йому дуже подобалися вожаті. І він якось почав поступово виходити з цього стану. Він почав розмовляти, їсти, став повертатися до свого звичайного стану. Напевно, років зо два він до них їздив.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
