Війна – це велике горе. Хто куди міг, туди й поїхав, до родичів, дітей. Молодь покинула свої будинки. Не можна було залишатися ні на хвилиночку, дуже стріляли. Ми всі в шоці, у всіх тиск, у кого цукор [підвищений]. Ось так і живемо.

Від [Фонду] Ріната Ахметова чекали завжди посилку: цукор, борошно, масло, консерви та крупи. Молодець, дуже дякую. Нам тоді кілька місяців не давали пенсії. У кого був свій транспорт, ті їздили в район і оформляли її, а ми чекали посилку Ріната Леонідовича. Моя мама теж отримувала. Вона лежача, не ходить.

Дуже важко стало. Ніколи не очікували цього. Я взагалі на нервах.

Навколо нас стоять порожні будинки. Можна сказати, розвалені, покинуті. Уже сім років ніхто не знаходиться тут, ніхто не приїде. А нам нікуди діватися.

Війна почалася раптово. Ми зібрали трохи грошей і почали робити ремонт, у нас забилася каналізація. Прийшли допомагати, ремонтувати, а тут стріляють, летить все. Ніхто не знав, що робити. Усі кричать, що тривога, що робити ремонт не можна. Але я ж не знала, що раптово почнеться стрілянина.

На нашу сторону полетіли уламки, вікна й досі стоять потріскані. Діти приїхали додому, сидять в погребі, я в погребі. Так і бігаємо.

Всі почали потихеньку їхати. А у нас і грошей немає їхати. Діти поїхали, ланцюжки з шиї познімали і продали. Поїхали, холод ще був. Одна поїхала в Полтаву, її там зустріли добре, коли дізналися, що з Донецька. З двома маленькими дітками було дуже важко пережити. В шоці були всі.

Потім приїхали, грошей вже немає. А ми пенсію тільки отримали за чотири місяці. Діти худі, відразу ложку схопили і стали їсти. А у мене на очах сльози. Що ж це таке? Доки це триватиме? Я в книги записувала, в який день стріляли, що я робила. А потім читала-читала, сльози у мене були на очах.

Дуже важко в такому віці дивитися на дітей, яким потрібно жити.

Аби це все не повторилося більше. Хочу, щоб вже все припинилося, щоб люди жили в мирі, в дружбі, любили один одного, допомагали один одному. Ми, педпрацівники, з дитинства привчали, щоб діти один одного поважали, поступалися, любили. І на тобі, що вийшло. Дорослі цього не розуміють. Треба, щоб був мир. Життя дається один раз. Його ж треба якось прожити.

Нам довелося продати птицю, яку виростили. Думали, будемо продавати яйця, м’ясо, буде копійка... Потім наші магазини стали давати в борг. Таким чином ми вижили. Світла не було по три місяці, в холодильнику все пропадало.

Поки не стріляють. Зараз тиша або вже ми звикли, я не помічаю. Вночі спимо спокійно. Раніше вночі схоплювалися. Що робити? Куди бігти? Їхати? Чи не їхати?

Уся Старогнатівка в той час на рік їхала в Донське. Там був гуртожиток. Усі там ночували, а потім приїжджали до свого господарства. Вставали вранці і не знали, що з нами буде до вечора. Зараз трохи легше. Лікарня допомагає, дає нам ліки.

Потрібен мир. Потрібно, щоб один одного розуміли, поступалися. Скрізь дуже важко.