Аліса виїхала з Рубіжного, але продовжувала виконувати обов’язки міського голови. Потім вона перейшла на роботу у військову адміністрацію і продовжує допомагати землякам 

Мені 35 років, я з Рубіжного Луганської області. Наразі місто наше в окупації. Я до повномасштабного вторгнення працювала в Рубіжанській міській раді. У мене є п’ятирічна дитина і чоловік. 

Коли все розпочалося 24 числа, чоловік, який виїхав о п’ятій ранку, сказав, що треба збиратися, що мені не можна перебувати в місті. Я зібрала те, що могла. Чесно кажучи, я думала, що ми повернемося. Тому з собою взяла тільки сумочку, дитину в машину посадила і поїхала. Ми збиралися до Києва, але не доїхали, зупинилися в Дніпрі. 

Я на своїй посаді заступника голови вирішувала питання документальні й кадрові. А наш міський голова виявився колаборантом. Я намагалася до нього додзвонитися. Інші заступники не могли працювати з різних причин. Секретар мені подзвонив 4 березня і сказав, що більше на зв'язок не зможе вийти. Тож я залишилася одна на телефоні. Підтримувала зв’язок із нашими співробітниками. Мій номер розмістили на сайті міської ради. 

Я 24/7 була на зв'язку. Мені телефонували люди, і я ручкою робила позначки, де були прильоти. Люди просили плівку чи якісь матеріали для ремонту, а я фіксувала ці моменти й записувала імена і контакти. 

Потім усе передавала в обласну адміністрацію. Ще передавала відомості від людей із укриттів щодо потреб у воді чи, наприклад, інсуліні. 

Потім у нас запровадили військову адміністрацію. А ми взагалі нічого не вивезли з міської ради: жодного документа чи техніки. Начальника адміністрації призначив Президент. По суті, ми тут відновили роботу: головна бухгалтерка, яка виїхала до Дніпра, наш новий начальник і я. Втрьох із нуля зареєстрували нову юридичну особу – військову адміністрацію - і зараз працюємо. У нас уже понад 70 співробітників. Ми відродили дві наші лікарні, бо головний лікар рубіжанської лікарні також виявився колаборантом, він залишився в місті. 

У Харкові відкрили лікарню, центр реабілітації. Опікуємося гуманітарним хабом у Вінниці. Керівник нам надав безкоштовне приміщення, де ми опікуємося всіма мешканцями Луганської області, які перебувають у Вінниці та області. Ось так і працюємо. Допомагаємо військовим і цивільним людям і чекаємо, коли зможемо повернутися додому. Курсуємо по всій Україні. Учора, наприклад, були в Харкові, їздили у свою лікарню з перевіркою. 

Ми з 2014 року в схожому стані перебували. Я думала, що й зараз буде таке саме. Мене шокував масштаб. Дякую Богові, що в мої рідні живі та здорові, це мене тішить. Але страшно бути людиною без минулого. Немає ні фотографій, ні змоги десь їх узяти. 

Мене вразило, що нашу колегу в Рубіжному поранило під час обстрілів,  але вона не відразу померла. Стрілянина не припинялася, і її не могли забрати звідти. Потім поховали у дворі багатоповерхівки.

Думаю, що війна може закінчитися або дуже швидко, або не закінчитися взагалі. Дуже важко нашим хлопцям. Я в них вірю. Надіятися – це наче перекладати на когось відповідальність. А віра – це інше. Я вірю, що на нашому боці правда і Бог, тому ми переможемо. Але я боюся навіть думати, коли війна може закінчитися. Мене лякає думка, що все це дуже надовго.