Юлії Іванівні довелось покинути дім, хазяйство, домашніх тварин і виїхати з окупації. Виїжджати було дуже страшно через обстріли

Я з Херсонської області. Ми виїхали, тому що до нас зайшли російські танки, БТРи. Росіяни почали ходити по вулицях, перепис робити. Ми чули постійно стрілянину. До двору підходили чоловік дев’ять, відчиняли ворота. Ми до них виходили і показували паспорти, бо вони цього вимагали. 

Над нами вже літали ракети, а вибухи були трошки далі від нас, на правому березі. Ми почали копати в підвалі другий вихід на випадок, якщо його завалить, щоб можна було вийти звідти. Я переживала за дітей і онуків. Ми почали в підвал воду заносити і продукти, матраци постелили і світло провели. А потім нам прийшлося це все кинути. Взяли тільки сумочку з документами, бо нам сказали, що з речами в машину не вліземо. 

Ми сіли в машину. Це був останній день, коли можна було переправитися від Василівки до Запоріжжя. Ми добралися до Василівки, і там п’ять днів стояли на трасі, поки нас пропустили. І ми були останньою машиною. 

Тих, хто стояв ззаду, уже не пропустили в Запоріжжя. Нам росіяни казали: «Ви покидаєте Російську Федерацію». А ми думаємо: «Яка ще Федерація? Це ж усе Україна». 

Коли ми їхали, перед нами розбомбили машини в «сірій зоні». Дуже було страшно. Їхали якимись посадками, по ямах та буграх. Я думала, що ми розіб'ємося. А потім нас зустріла поліція наша й супроводжувала до самого Запоріжжя. Ми всім дякуємо, хто нас прийняв у Запоріжжі. 

Я тільки недавно перестала плакати. Ми кинули свій дім, хазяйство. У нас було 60 качок дорослих, корови. Продукти лишилися. Я сказала людям, хто не зміг виїхати, щоб розбирали. Якби я розпродала все своє хазяйство, то хоч якісь гроші були б, але ж ми не встигли.

Я корів пороздавала, а собак повідпускала. Недалеко від нас річка, і люди випустили корів, щоб воду пили. Деякі підірвалися на мінах, а деякі живі залишилися.

Після пережитого в мене був нервовий зрив, хвороби з’явилися. Зараз я проходжу обстеження, бо в мене дуже зір упав. Мені зробили операцію на одному оці, а на другому теж потрібно робити. Ще в мене хвороба Паркінсона, руки та ноги трусяться. 

Дуже шкода Україну, що її перетворюють на випалену землю. За хлопців, які в армії, я молюся щодня, щоб вони були живі-здорові та повернулися додому, щоб перемогли оцю чорноту. 

Хочеться, щоб уже була перемога, щоб люди працювали й жили так, як раніше. Я мрію, щоб наша Україна була такою ж красивою, як раніше. Щоб наші діти й онуки мали майбутнє співуче і квітуче. Щоб їм було де працювати…