Тетяна Григорівна з сім’єю виїжджали з Покровська, коли туди долітали російські снаряди. Але були вимушені повернутись через труднощі з житлом і роботою

У мене третя група інвалідності. Працювала в будівельному магазині. Є донька, їй 15 років. Мені 40, чоловікові - 55. З початком війни ми з чоловіком втратили роботу. Фінансової подушки не мали. 

Виїжджали в Дніпропетровську область буквально на два тижні, тому що орендувати житло в Дніпрі можливості не було. Тим паче в нас дві собаки й два коти, а з тваринками житло не дуже хочуть надавати. У селі два тижні просиділи без роботи. На підприємстві запропонували працювати за 100-150 гривень за день, але на ці кошти не проживеш. 

Житло було безкоштовне, але там дуже погані умови. І харчуватися одними кашами з гуманітарки теж не будеш. Повернулися в травні минулого року додому. Потім усе налагодилося. Чоловік знайшов роботу, а я ось тільки весною працевлаштувалася. Дуже тяжко виживати. 

Був страх, невідомість. Ми не усвідомлювали, що далі буде, що робити. Найбільше боялися за дитину. 

У нас іще у 2015 році не було водопостачання. Ще у 2022 році з травня до грудня в нас був відсутній газ. А з осені зникла й електроенергія.

Неможливо ні приготувати поїсти, ні навіть чаю закип’ятити. Осінь прийшла, опалення немає. А ми у квартирі проживаємо, холодно. Воду баклажками тягаємо, нагріти нема на чому. 

Тільки з 30 грудня нам підключили газ. А опалення в середині листопада ввімкнули. Було важко, але виїжджати кудись без грошей теж нереально. У місця соціального прихистку з тваринами не пустять, а куди я їх подіну? Сидимо вдома і якось виживаємо. 

Від Фонду Ріната Ахметова ми отримали допомогу, бо в мене інвалідність, і я без роботи була. Ще майже щомісяця від військової адміністрації отримували допомогу для пільгових категорій. А так – скільки я зверталася, то мені казали, що третя група – робоча, ідіть і працюйте. Я би пішла, але ж роботи немає. Це добре, що з квітня я працюю, тепер трошки легше, але за зиму борги за комунальні послуги накопичилися, бо того, що чоловік заробляв, вистачало тільки на їжу. 

Страшно було, коли поряд прилітало. У мікрорайоні, де ми живемо, буквально через два будинки від нас у багатоквартирний дім влучила ракета. Знесло два поверхи. 

Найбільше боїмося, що залишимося на вулиці. Коли стріляють, то дуже страшно. Дитина боїться, і мене аж трусить, але виходу немає - нікуди ми звідси не поїдемо.

Хочеться мирного неба, і щоб у дитини, яка закінчила в цьому році школу, життя було не під обстрілами, а під мирним небом. Щоб не доводилося тягати баклажки з водою, виживати в голоді та холоді. Я цього хочу не тільки для моєї дитини, а для всіх. Найперше – мирного неба, і щоб усе налагодилося.